Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
– Ти чуєш, Ательстане? – криво посміхнувся Седрик. – От і кінець усілякій невідомості… Що ж, зміцнімо серця й помрімо подібно до великих саксонських мужів давнини.
– Я готовий до найгіршого, що тільки здатна винайти диявольська злоба норманів, – зітхнув Ательстан, – і вирушу на небеса так само спокійно, як беруся до сніданку…
– Роби свою справу, слуго Божий! – наказав Седрик. – Навіщо зволікати?
– Зачекай хвилинку, дядечко, от нетерплячий. – Блазень на мить відкрив обличчя. – Слухали б ви раніше порад дурня, не стирчали б тепер тут…
– Вамба!..
– Саме він, господаре, – знизив голос блазень. – Якщо знову не будете вперті, запросто звільнитеся.
– Що ти хочеш сказати цим, блазню? – здивувався Седрик.
– Візьми цю рясу та мотузку. Надягни, підперезайся та преспокійно йди з замку. Від брами рушай просто до дуба-велетня на галявині, там на тебе чекають. Буде з ким посваритися… А мені залиш свій каптан і черевики, якщо не погребуєш, – я вже замість тебе вирушу туди, куди тобі ще трохи зарано.
– Ти хочеш посісти моє місце? – скричав Седрик. – Та тебе ж, нещасний ти дурню, негайно повісять!
– Нехай чинять як хочуть, – відповів блазень. – Вамба, син Безмізкого, так само весело пострибає на мотузці, як весело служив тобі, мій пане.
– Тікайте, благородний Седрику, – втрутився в бесіду Ательстан. – Від того, що ми тут сидимо, користі немає, а за стінами замку ви могли б послужити нашому порятунку.
– І що ж – є надія на порятунок? – швидко спитав Седрик.
– Ще й яка! Народ зібрався в лісі й тільки чекає сигналу, щоб провчити барона… Та рухайтеся ж ви, хазяїне!
Седрик натягнув на себе чернецьке вбрання і збентежено запитав:
– Скажи-но, Вамбо, як же мені вдавати з себе священика? Я в цій справі нічого не тямлю. А як про щось божественне спитають?
Блазень хитро примружився:
– Теж мені хитрість! Хоч би що вам казали, на все відповідайте: «Pax vobiscum!», що означає «Мир вам!» Щодо іншого – мовчіть і частіше осіняйте всіх підряд святим хрестом…
– Ну, прощавай, блазню! – мовив Седрик. – І ти, Ательстане, прощавай. З Богом! Поки в моїх жилах іще тече саксонська кров, я битимуся до останнього, і волі доведеться вам чекати недовго.
Залишивши караульне приміщення, Седрик Сакс поспіхом рушив до виходу з замку, але помилково повернув не там, де звелів повернути блазень, і незабаром зрозумів, що заблукав у безкінечних темних склепінчастих коридорах. Блукаючи ними, він несподівано наштовхнувся на згорблену жіночу фігуру, яку ледве було видно в бурому присмеркові.
– Мир тобі! – пробурчав Седрик по-саксонськи, схаменувся і, ховаючи обличчя, повторив латиною ті слова, яких навчив його Вамба.
Раптом холодні кістляві пальці вчепилися в його руку, і Седрик почув: «Йди за мною, святий отче! Нам треба поговорити…»
Розділ 21
Урфрида втягла Седрика Сакса до невеликої кімнати, добре зачинила за собою двері та голосом, у якому звучала швидше впевненість, ніж запитання, мовила:
– Ти сакс! І не здумай це заперечувати…
– Невже саксонські ченці не відвідують ваш замок? – гарикнув Седрик. – Мені здається, втіхи потребують усі.
– Якщо вони і з’являються, то більш охоче проводять час за чашею. Отче, наближається моя смерть, і я не хочу полишити цей світ без сповіді. Вислухай же мене!
– Я сакс, це чиста правда, але не годен чернецького звання. Дозволь мені піти своєю дорогою…
– Зачекай! – Урфрида наблизилася, благально стисла його руки, а потім відступила на крок, покірно схиливши голову. – Потворна стара, що стоїть перед тобою, – чи зможе вона забути колись, що росла дочкою благородного господаря Торкілстона, була вільна і щаслива?…
– Ти дочка самого Торкіля Вольфгангера, друга мого батька? – пробурмотів уражений Седрик. – Ти та, про красу якої складали балади?
– Отже, переді мною син Герварда Ротервудського! – ледве стримуючи невимовний подив, вигукнула Урфрида. – Седрик Сакс! Але що означає це чернецьке вбрання?
– Хай хто б я був, – схвильовано мовив Седрик, – продовжуй, заради всього святого…
– У цьому замку, в кімнатах, заплямованих кров’ю мого батька і братів, усі ці роки я прожила рабинею та наложницею підступного вбивці.
– Нещасна! – проказав Седрик. – У той час, коли всі істинні сакси оплакували Торкіля та молилися за вашу сім’ю, ти залишилася живою! Ти жила під одним дахом із підступним негідником, який…
– Е, благородний Седрику, що ти про це знаєш? – Урфрида докірливо поглянула на нього. – Не було ні союзу, ні кохання – сама ненависть. Я померла разом із батьком і братами… Спочатку в мене ще вистачало сліз, а потім я присягнулася помститися всьому норманському роду де Беф. Я розпалювала ворожнечу між батьком і сином, поки Реджинальд не вбив старого барона, глузувала зі слуг, труїла гостей зіпсованим вином і гнилою їжею, я, нарешті, навчилася чаклунства…
– Припини! – Седрик, жахнувшись, відхитнувся. – Молись і покайся, злодійко! Боже милостивий… А я не хочу і не можу залишатися з тобою, Урфридо.
– Стій! – гукнула жінка. – Я зрозуміла, куди ти поспішаєш, якщо ти не чернець і не збираєшся відпускати мені мої гріхи. Я прожила страшне життя, але смерть моя очистить ім’я дочки Торкіля. Йди, збери людей та веди їх до бою. Оточи замок, будь готовий узяти його на приступ, а коли побачиш червоний прапорець на далекій вежі, знай – у ці хвилини норманам буде не до вас…
Седрик хотів був про щось запитати стару, але раптом за дверима загримів голос барона Фрон де Бефа:
– Куди запропав цей чортів чернець?
– Тс-с. – Урфрида приклала палець до губ і прошепотіла: – Я випущу тебе через бічні двері. Далі спустишся крученими сходами, внизу буде вузький коридор, а потім – просто до брами. Не озирайся, сторожа тебе не зупинить, вона ледача й дурна… Прощавай, Седрику!
Одначе все вийшло інакше.
Щойно сакс спустився у темний коридор і поспіхом пішов до виходу, його гукнув барон де Беф:
– Де ти вештаєшся, неробо? І чому так поспішаєш? Щось довго ти готував до смерті моїх грішників… Та й диявол із ними… Ану, підійди до мене, отче! Ти все зробив як належить?
– Я привів їх до покори. – Седрик іще нижче опустив край каптура. – Тепер вони знають, чого слід чекати від господаря замку…
– Чую саксонську вимову, – підозріло промовив де Беф.
Він був без слуг і без смолоскипа й тому не міг як слід розгледіти обличчя францисканця, що згорбився перед ним.
– Замолоду я виховувався в обителі Святого Вітольда, а там розмовляють тільки саксонською, – спокійно відповів Седрик.
– Он як… краще б уже ти був норманом… Цей монастир –
