Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
– Ви самі винні в моїх вчинках і несправедливі до мене… Ви не хочете дослухатися голосу моєї пристрасті, – не звертаючи уваги на слова саксонки, вів далі в тому-таки дусі де Брасі. – Що скаже вам моє ім’я й чи зможе воно розтопити ваше серце?…
– Досить блазенства! – спалахнула дівчина. – Коли солодка мова прикриває безчесні вчинки, вона схожа на лицарський пояс, якого почепив на себе лукавий та брехливий раб. – Леді Ровена подивилася на нормана сповненим зневаги поглядом. – Вам належало б зберегти вбрання розбійника й не ховатися під багатим одягом і лицемірними словами.
– Моя гордість не менша за твою! – ображено скричав, гублячи терпець, лицар. – Ти хотіла почути правду? Що ж, прошу… Або ти вийдеш із цього замку дружиною Мориса де Брасі, або навіки залишишся тут як наложниця. Норманському дворянинові не варто виправдовуватися перед саксонкою, якій він виказує велику честь, освідчуючись… І не сподівайся, що король Ричард коли-небудь знову зійде на свій трон. Твій опікун – такий самий бранець, як і ти, а його син більше мені не суперник, оскільки цілком перебуває в моїй владі.
– Ви знову брешете, сер!..
Де Брасі пильно глянув на бліду, як смерть, дівчину.
– А тобі це невідомо? У ношах старого єврея везли саме пораненого на турнірі Вілфреда Айвенго. Про це відомо лише мені, тож тепер від мене залежить, чи відкрити Фрон де Бефу таємницю його перебування в замку. Можеш бути певна – барон не церемонитиметься з твоїм обранцем…
– Вілфред тут… – пробурмотіла дівчина, ледве стримуючи дрож, що охопив її.
– Рука Фрон де Бефа ніколи не знала ласки, так само як і його жадібність не знала меж, – вів далі норман, походжаючи покоєм. Зупинившись перед леді Ровеною, він промовив: – Господар цього замку не випустить зі своїх лап найбагатшого маєтку, обіцяного Айвенго королем, а сам Айвенго просто зникне… Але досить тобі прихильно поставитися до нашого шлюбу – і твоєму лицареві буде нічого боятися. Зберегти таємницю або відкрити її баронові – у моїй волі.
– Урятуй його, заради Господнього милосердя, – прошепотіла леді Ровена, втрачаючи самовладання.
– Це я можу зробити за єдиної умови – ти станеш дружиною лицаря Мориса де Брасі. Лише твоє кохання до мене зможе зберегти Айвенго життя. В іншому разі він помре, а ти остаточно позбудешся свободи. І не плекай надії, що я буду безкорисливо великодушним чи хтось зможе тобі допомогти. Айвенго кволий та безпорадний, удар дротика чи підступні ліки розлучать тебе з ним навічно. Ніхто про це не дізнається, навіть твій опікун Седрик, на якого, вочевидь, теж чекає швидкий кінець…
Леді Ровена більше не могла без сліз слухати ці слова. Торкнувшись тремтливою рукою губів лицаря, вона одразу ж відсмикнула її, немов обпеклася. Цей мимовільний дотик збентежив Мориса де Брасі. Він не знав, що вдіяти й що сказати, щоб утішити саксонку, яка мовчки плакала. Відійшовши до вікна, леді Ровена затулила обличчя долонями.
«Краще б вона залишалася такою самою зарозумілою гордівницею, якою здавалася спочатку, – подумав де Брасі, дивлячись на плечі дівчини, що судомно тремтіли. – Або я став би Фрон де Бефом із його холоднокровною розважливістю й жорстокістю… Я не можу спокійно дивитися на її страждання…»
Досі вагаючись, він хотів був зробити крок до леді Ровени, але його зупинив хрипкий звук мисливського рога, що долетів із-за мурів замку. Морис де Брасі поспіхом залишив покій, дівчина ж прибрала руки від лиця й сумно поглянула крізь кручені ґрати, що затуляли припалу порохом вікнину.
Розділ 19
А в цей час Ревекка чекала вирішення своєї долі в найвіддаленішій та самотній вежі замку – туди її привели двоє слуг, що поводилися нахабно й надто вільно. Найперше, у комірці, розташованій під самою покрівлею вежі, дівчина побачила вкриту зморшками простоволосу жінку, яка, сидячи за прядкою, надтріснутим голосом співала саксонську пісеньку в такт рухові веретена. Стара побачила Ревекку – та її мутнуваті очі спалахнули диявольським блиском.
– Забирайся геть, стара каракатице! – крикнув один із проводирів. – Так звелів барон. Звільни місце для красунечки…
– Розкомандувався тут, – пробуркотіла стара, – а нещодавно й пискнути не наважувався переді мною.
– Що ти шипиш як та змія, пані Урфридо? Іди звідси! Були в тебе світлі дні, та зайшло сонечко, – глузливо мовив інший, одначе жінка навіть не поворухнулася. – Накази пана слід виконувати… Ну, як знаєш, стара відьмо. Доведеться тобі самій розмовляти з господарем!
Слуги пішли, а стара, відклавши пряжу, безцеремонно втупилася поглядом у Ревекку.
– Які ще бісовські справи вони там затіяли? – пробурмотіла вона, а потім спитала полонянку, оглядаючи її вбрання: – Ти чужоземка? Із яких країв тебе сюди занесло, красуне? Чого мовчиш? Не крийся. Тут, окрім мене, живуть самі сови та кажани.
– Не сердься на мене, – промовила дівчина. – Скажи краще – чого мені чекати? Вони доставили мене в замок силою та… може, вони хочуть убити мене?…
Ревекка одразу відчула, що перед цією похмурою старою, більше схожою на чаклунку, не страшно відкритися.
– Я дочка Ісаака з Йорка, – додала вона. – Мій батько заможний. Можливо, власники замку хочуть заволодіти нашими грошима?
– Е, тут і думати нічого, – посміхнулася стара жінка. – Твої гроші все одно відберуть. Але навіщо позбавляти тебе життя, коли їм треба зовсім інше? Біла шкіра, розкішне волосся, руки, як у єгипетської цариці… Ти просто наївна дурепа! Поглянь на мене! Колись я теж була молода і гарна. Звати мене Урфрида, я походжу зі знатного саксонського роду. Старий товстун де Беф, батько нинішнього барона Реджинальда, щоб йому вічно горіти в пеклі, – узяв приступом цей замок, у якому я знаю кожен камінчик… Моїх батьків і братів було вбито, а я стала здобиччю переможця… Ось він, клятий, знову йде! – Стара, зачувши кроки, підвелась і рушила до дверей. – Прощавай!
– Не йди, пані! – Ревекка кинулася за жінкою. – Зачекай!
На порозі вона ледве не зіткнулася з високим чоловіком у масці й відразу впізнала в ньому одного з розбійників, що напали в лісі на загін. Дівчина позадкувала, розбійник увійшов, зачинив за собою двері та, немов нерішуче, застиг перед нею. Ревекка миттю зірвала зі своїх зап’ястків коштовні браслети і простягла незнайомцеві:
– Візьми це, хоч би хто ти був… нехай це послужить викупом, але зглянься на мене та мого нещасного батька! Відпусти нас!
– Прекрасна квітка Палестини! – похитав головою розбійник. – Сапфіри й діаманти в цих прикрасах – порох і попіл
