У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Той лежав, вкритий по груди ковдрою, з випростаними вздовж тіла руками, заплющеними очима, не реагуючи ні на світло, ні на появу відвідувача. У цій непорушності пози було щось моторошне, здавалося, що тіло хворого вже скував холод смерті. Кілька хвилин Нунке пильно вдивлявся в довгасте знайоме обличчя. Обросле маленькою борідкою, змарніле, воно скидалося на маску...
Схопившись з місця, Нунке попростував було до дверей, щоб покликати лікаря, та вже на порозі круто повернувся і знов підійшов до ліжка. Треба самому пересвідчитись, перевірити, чи е пульс.
Та ледве начальник школи торкнувся руки хворого, як той відкрив очі і раптом сів на ліжкові. Від несподіванки Нунке відсахнувся.
- Гер оберст? - ніби не вірячи власним очам, запитав хворий.
- Лежіть, лежіть! - ствердно киваючи головою, Нунке м'яко натиснув на його худі плечі.
- І справді, щось наморочиться в голові. Гаразд, ляжу. Але, сподіваюсь, ви не примара і не розтанете зараз у повітрі? Мені конче треба задати вам кілька запитань.
У спрямованому на Нунке погляді промайнули насмішкуваті іскорки.
- Радий, що ви опритомніли, і охоче відповім. Отже?..
- Скажіть, лікар, що приходив до мене в камеру, був від вас?
- Від мене...- буркнув Нунке.
- А для чого ви все це зробили, гер Кронне?
- Давайте умовимось, я не гер Кронне, а гер Нунке, розумієте? Нунке! Так мене всі тут називають, звіть і ви. І ви не Генріх фон Гольдрінг, а, скажімо, Фред Шульц. Ви тут в одному закладі, і треба було вас якось записати. Порадитись з вами я не міг, довелося вибрати ім'я на свій смак. Отже, ви Фред Шульу. Не заперечуєте?
- Але для чого все це потрібно? Для чого весь цей спектакль? - в голосі Генріха, а відтепер Фреда Шульца, чулося неприховане роздратування.
- Я, звісно, зобов'язаний вам усе розповісти. Але ви ще хворий, навіть дуже. Лише сьогодні професор Кастільйо, вельмишановний і компетентний...
- Гер Нунке, ціна вашому шановному професорові - три крони, та й то тільки на лейпцігському ярмаркові. Протягом майже двох тижнів, він мене, мов різдвяного гусака, нашпиговував усякою бридотою, а діагнозу такої звичайнісінької хвороби встановити не міг!
- Виходить, ви все відчували? - здивувався Нунке.
- Ще б не відчувати! Вас би так пошпигали! - І розуміли, в якому ви стані?
- Чув розмови ескулапів біля свого ліжка і, признатися, дуже ними втішався.
- Даремно! Бо суть вашої недуги...
- Вона мені відома краще, ніж будь-кому...
- У чому ж вона полягає?
- Си-му-ля-ції, - відрубуючи склад від складу, промовив новоохрещений Фред Шульц.
Нунке довго, хоч і беззвучно, реготав.
- Ну, тепер ми ніби сквиталися! Але що вас спонукало до такої дивної поведінки?
- Я не зовсім звичайним шляхом потрапив в ось ці апартаменти. Згодьтесь, гер Нунке, мені потрібен був час, щоб дізнатися, де я і для чого мене тут тримають.
- І що ж ви вже знаєте?
- Що я в Іспанії, біля міста Фігерас. Наскільки я пам'ятаю карту, це десь на півночі Каталонії.
- Так. Далі...
- Що я в школі з пречудовою назвою "лицарів благородного духу"... Назва романтична, але, боже мій, яка смішна!
- І хто ж учні цієї школи, чого їх навчають?
- Гер Нунке! Ви, очевидно, вважаєте мене за жовторотого горобця. Невже важко здогадатися, що коли з камери смертників людину везуть за тридев'ять земель, то напевне не для того, щоб вона вивчала нумізматику, іхтіологію чи стародавні китайські рукописи!
- Маєте рацію, - погодився Нунке, не уточнюючи завдань школи, до якої він привіз Гольдрінга.
- Незрозуміле для мене лише одне - ваша роль у цьому, гер Нунке! Чому саме вас так зацікавила моя персона?
- Почну здалека... Про те, що ви потрапили до табору військовополонених наших офіцерів, я дізнався від фрау Вольф.
- Це ж вона і виказала мене патрулеві!
- Не сердьтесь на фрау. Після того, як Еверс застрелився, сердешна так бідувала! А тепер вона має кусень хліба: англійці і американці платять їй по п'ять доларів за кожного виказаного офіцера, бо вона ж знала багатьох і не тільки в нашій колишній дивізії.
- То наша з вами зустріч у кафе, в Австрії, не була випадковою?
- Ваша відпустка до міста коштувала мені п'ятдесят доларів.
- А сутичка з п'яним американським солдатом?
- Здирщик! Менш ніж на сто п'ятдесят доларів не погодився, як я не торгувався...
- А фото, яке фігурувало на суді?
- Власник кафе старий фотоаматор.
- А отець Фотій?
- О, тут я ні в чому не завинив, його втручання було для мене цілком несподіваним. І, треба сказати, цей клятий Фотій мало не зіпсував мені всієї справи. Що ви потрапите під суд після сутички в кафе і надісланої американському комендантові фотографії, я не мав сумніву. Але вас мали везти на страту за місто - до речі сказати, за це я дурно заплатив двісті доларів! -і тут повинні були передати мені з рук на руки. Та
