Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

— Про що саме?

— Чи були у тебе жінки. Навіщо запитувати про те, що очевидне без слів?

— Я проведу тебе до дверей квартири, Наталю, — проказав Антон якось винувато. — Дивись, аби мати не помітила, яка ти... гм... окрилена.

— Гаразд. Я прошмигну одразу у свою кімнату. Чи краще — у ванну. Зачинюся, увімкну воду, буду вмиватися...

— Добре, — погодився Люблінський.

Він раптом відчув у всьому тілі таку невивільнену напругу, таке невдоволене бажання, що майже пожалкував, що не вчинив так, як просила Наталя.

— Іди вже, іди, — майже простогнав. — Ти отримала те, що хотіла, але не я, і мені важко. Майже боляче.

— Бо ти немудрий! — хихикнула вона у відповідь.

Притиснув її до дверей, поцілував.

— Добраніч! — сказав тихо, торкнувшись її вуха.

Вона випурхнула з його обіймів, усміхнулася і зникла за дверима.

«Немудрий!» — промайнуло в голові. Тепер хоч напийся!

Збіг по сходах, перейшов двір.

Вже біля свого будинку поглянув на будинок Карпенків. Там, на потрібному поверсі, світилося вікно батьківської спальні та маленьке віконце ванної кімнати. Значить, Наталина хитрість вдалася, вона таки прошмигнула непоміченою.

Ну, тепер — спати! Але хіба заснеш? Напруга у тілі, все всередині гуде, наче трансформатор.

Люблінський поволі піднявся на свій поверх, відчинив двері, клацнув вмикачем. І скам’янів.

Коли з годину тому у темряві відчиняв у своє помешкання двері і, охоплений пристрастю до Наталі, поніс її у спальню, він не помітив... Та й як міг помітити?..

У кімнаті, де завжди все було ідеально, панував безлад. Перекинуті стільці, розкидані старі газети, папери...

— Що за чортівня? — вигукнув Люблінський і озирнувся.

Наче буревій пройшовся його помешканням. На кухні — відчинені шухлядки, наче щось шукали. Ретельно і цілеспрямовано.

У спальні, де ще недавно пестив Наталю, — так само... Він не помітив у темряві нічого, бо думав не головою, а іншим місцем.

Хто ж посмів? Хто посмів отак нахабно провести обшук? Хто наважився? Він же співробітник СМЕРШу! Антон ковтнув повітря і знову перейшов у вітальню. Подумки намагався відтворити картину того, що сталося. Зрозуміти, хто міг таке вчинити і навіщо.

Полковник Карпенко, Наталин батько? Перевіряє майбутнього зятя? Ні, дурниці! Хто ж тоді? Хто? Хто?

Невже його в чомусь підозрюють? Але у чому? Що він зробив? Невже йому плетуть личаки? Скільки разів доводилося бути свідком такого!

Раптом погляд Люблінського впав на відчинені дверцята грубки, куди кілька годин тому він власноруч заховав пакунок, загорнутий у грубий папір. Кинувся до грубки, зазирнув всередину. Встромив руку, пальці намацали чавунні пруття й залишки холодного масного попелу... Невже?.. Не може цього бути!

Антон зігнувся майже в дуту. Заглянув у прочинені дверцята грубки знову. Порожньо.

Не переймаючись, що вимаститься у сажу, знову почав нишпорити рукою у грубці.

Нема! Нічого нема. Записник, той самий старовинний записник у шкіряній палітурці зник, наче його ніколи тут і не було...

1299 р.

Нормандія, десь біля Руану

 добре пам’ятаю завершення того дня.

Вогненно-червоний сонячний диск повільно сповзав за лінію горизонту. З темно-сизого неба повалив лапатий сніг. Останні промені сонця та чіткі обриси пагорбів сховалися за ним, наче за храмовою завісою, а долину раптом пронизало стрімке дихання північного вітру.

Все змінилося так швидко, наче хтось там, угорі, раптом передумав і ляснув у долоні, віддаючи принишклій до часу хурделиці наказ біснуватися знову.

Х’юго де Моле насунув на очі хутряну шапку, щільніше загорнувся у підбитий лисячим хутром плащ і пришпорив свого Палладіна. За ним на гнідому Ясіні ледве поспівав я, його зброєносець Георг де Гастон.

Сутеніло швидко. Встигнути б дістатися до якого-небудь селища, а то доведеться ночувати просто неба.

— Рухайся, Георгу! — гукнув мені мессір Х’юго. — Здається мені, зараз так захурделить, що далі свого носа нічого не розберемо!

— Так, Ваша милосте, починається заметіль! — відповів я, порівнявшись з лицарем. — І сутеніє надто швидко.

— Встигнемо! — відповів Х’юго де Моле, вслухаючись у тривожне завивання вітру. — Там, — вказав він рукою, — за отим пагорбом має бути селище. В ньому й пошукаємо прихистку.

— Вам знайомі ці місця? — обережно поцікавився я, бо знав, що мессір не любив, коли сумніваються у тому, що він каже. Раптом мій кінь зупинився, наче вкопаний, і, фиркнувши, став на диби.