Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев
Кольцов не міг навести гестапівців на Костів слід ще й тому, що за період окупації він не відвідував Голованових. За це Чорноп'ятов міг поручитись.
Але тоді як же це сталося? Що думати? Очевидно, одне з двох: або Костя запеленгувала німецька радіоконтррозвідувальна служба, або ж припустився якоїсь помилки Калюжний.
Хоч Кость провадив передачі і не в точно визначені дні й години, хоч він і зводив сеанси до кількох коротеньких хвилин, його все-таки могли засікти.
А якщо Калюжний?..
Чорноп'ятов різко підвівся з тапчана. Йому не треба було одягатися, бо з вечора не роздягався.
Він підійшов до крана в стіні і налив собі кухоль води. Потім пройшовся по кімнаті…
Що ж робити з голубим пакетом, з документами величезної військової ваги? Адже танк «Дракон» пускають у серійне виробництво!
«Ех… — зітхнув Чорноп'ятов. — Знав би полковник Бакланов, що зберігається у мене під верстаком! Що ж робити? Де вихід? Невже вся робота пропала марно? Адже недешево дався нам цей пакет… Кость…
Тимофій… — він затулив очі рукою і наважився: — Треба побачитись із Калюжним… За всяку ціну. Попередити його і порадитись… У мене голова вже не варить…»
23
Зранена снарядами та бомбами, пошматована гусеницями танків і самохідних гармат, лежала шосейна дорога. Над нею одноманітно гули телеграфні проводи.
На верхівці стовпа сидів старий настовбурчений крук і ліниво, знехотя чистив пір'я своїм великим дзьобом.
Вибравшись із лісу вперед, мов дозорець, під лагідними поривами ранкового вітерця кланялася з боку на бік тонка горобина.
Було пустельно й безлюдно. Тишу порушував лиш голосний і переливчастий спін жайворонків, які вилися в небі.
Туманова огляділася, збираючись покинути свою схованку біля дороги, але далекий шум, що долинав десь із західного боку, зупинив її. Вона присіла за гіллям.
Шум наближався, і вже можна було розібрати тріск мотора.
На шосе показались два солдати-мотоциклісти. З тріском і шумом, підскакуючи на вибоїнах, промчали вони і зникли з очей. За ними на великій швидкості їхав бронетранспортер, брязкаючи і гуркочучи металом, а слідом потяглася колона довгих і тупорилих тривісних грузовиків. У кузовах рівними рядами і статечно, мов на параді, сиділи гітлерівці. Сонце виблискувало на металі зброї. Борти грузовиків були розмальовані жовтими смугами і триголовими потворними драконами.
Секунди минали, минали, і здавалось, їм не буде кінця й краю. Тільки хвилин через п'ятнадцять зникла з очей остання машина колони.
І знову, стало тихо й безлюдно на шосе.
Розвідниця швиденько вибралась із своєї схованки, легко перескочила через кювет, глянула на подорожній стовп, на дощечці якого стояла цифра «6», і з безтурботним виглядом подалася в південному напрямі.
На ній було простеньке, але добре пошите ситцьове плаття з дрібненькими чорними квіточками на червоному фоні. З голови напівспадала шовкова косинка. В одній руці вона тримала сумку, в другій — невеличкий букетик квітів.
Через кілька хвилин її обігнала автоцистерна, і Туманова зійшла на узбіччя, а коли з'явилася машина з порожнім кузовом, підняла руку.
Водій загальмував, зупинив машину і висунув голову з дверцят, Туманова бачила, що поруч із ним сидів, схиливши голову, солдат у зеленій формі. Він, очевидно, спав.
— Довезіть мене до Горєлова, — звернулась вона по-німецьки до водія.
Той з неприхованою цікавістю оглянув її і, штовхнувши ліктем свого сусіда, вигукнув:
— Ей, голубе! Лізь у кузов. Звільни місце представниці слабкої статі.
Сусід протер очі, люто позіхнув і нерозуміюче втупився очима в Туманову. Вона здалась йому видінням з іншого світу.
— Ану мерщій! — підганяв його водій.
Солдат покірливо залишив кабіну і заліз у кузов, його місце зайняла розвідниця. Машина рушила.
24
А начальник гестапо, гауптштурмфюрер Штауфер, і досі «нездужав». Він валявся в постелі, курив, читав свіжі газети, доставлені йому додому, але думка про дочку командира партизанського загону не виходила в нього з голови.
Під кінець дня він викликав до себе свого заступника і прийняв його, лежачи в постелі.
— Крутить мене всього, — поскаржився він. — Або простуда, або перевтома…
— А температура? — поцікавився заступник.
— Тридцять сім і три.
— Треба полежати.
— Отож і я думаю. А як справи у коменданта?
Заступник усміхнувся і махнув рукою.
— Не на місці сидить людина. Він розгубився остаточно. Щохвилини дзвонить, гасає по місту, підняв на ноги весь гарнізон.
— А ви що думаєте? — спитав начальник. — Куди справді могла подітися машина?
— Не збагну. Я мало вірю в те, що вона проминула Лопухово. Це дуже хистка версія. А те, що вона була в Стодолинському, — це факт. Я сам дзвонив туди.
— Але від Стодолинська до нас більше як триста кілометрів, — зауважив начальник.
— Точно. Я й порадив майорові Фаслеру шукати сліди на цьому відрізку.
— Правильно зробили, — схвалив начальник і запитав: — Матір «крота» знайшли?
Заступник безпорадно розвів руками.
— Поки що ні.
Обоє замовкли. До кімнати зайшов солдат з підносом у руках. На ньому були дві чашки гарячої кави та підрум'янені тостики.
Заступник підсунув стільця ближче до ліжка, і солдат поставив на нього піднос.
— Прошу, — запросив начальник свого заступника і сам узяв чашку. Сьорбнувши раз, він запитав: — Ви підготувалися до зустрічі цієї партизанської дівки?
— Так, так… Я тільки що розмовляв з Філіним і дав йому вичерпні вказівки. Він сам не дочекається її. І людей я проінструктував.
— Найголовніше — спокій, — попередив начальник гестапо, відпиваючи каву маленькими ковтками. — Жодних перешкод їй не чинити. Дайте їй повну волю. Нехай ходить містом, влаштовується.
Заступник кивнув, а його шеф провадив далі:
— Як тільки вона завітає, негайно ж подзвоніть мені. Та й взагалі тримайте мене в курсі подій. Я чомусь певен, що ця здібна дівка, як висловлюється в листі її удаваний батько, виведе нас на міське підпілля.
Заступник зітхнув і поставив на стілець порожню чашку.
— Наша помилка полягає в тому, — неквапливо промовив він, розминаючи сигарету, — що ми вирішили схопити «крота» і втратили його. Ми позбавились великих перспектив, бо поспішили. Треба було зачекати. Запевняю вас, що «кріт» знадобився б нам у зв'язку з візитом новожиловської дочки.
— Виходить, так, — неохоче згодився начальник гестапо, йому не хотілось признатися в тому, що захоплення «крота» — його власна ініціатива. Не хто інший, як він, наказав при
