Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми - Сельма Лагерлеф

— Тепер у дор-рогу! — скомандував Фумле-Друмле.

— У дор-рогу! Скор-ріше в дор-рогу! — каркнув у відповідь його товариш, і обидва ворони люто залопотіли крильми.

Нільс хоча й звик літати, але цього разу подорож повітрям не дуже йому сподобалася. Він бовтався, як мішок, між небом і землею. Воронячі кігті дряпали йому спину, комір наповзав на самісінькі очі.

«Треба запам'ятати дорогу, — думав Нільс. — Як же це ми летіли? Спершу над озером, потім повернули направо. Отже, по дорозі назад слід звертати наліво… А ось і ліс! Добре, якби сорока попалася назустріч. Вона вже на цілий світ роздзвонить про моє нещастя, — може, і гуси дізнаються, де я. Вони тоді неодмінно прилетять мені на виручку».

Але сороки ніде не було видно.

«Ну гаразд, я і сам виплутаюся з біди», — подумав Нільс.

На одному дереві Нільс побачив лісового голуба і голубку. Голуб надувся, розпушив пір'я і гучно, переливчасто воркував. А голубка, схиливши голову набік, слухала його й од задоволення погойдувалася з боку на бік.

— Ти найкрасивіша, найкрасивіша, найкрасивіша! Немає нікого красивішого за тебе, красивішого за тебе, красивішого за тебе! Ні в кого немає таких пістрявих пір'їнок, таких гладесеньких пір'їнок, таких м'яких пір'їнок! — співав голуб.

— Не вір йому! Не вір йому! — прокричав зверху Нільс. Голубка так здивувалася, що навіть перестала розгойдуватися, а в голуба від обурення забулькотіло в горлі.

— Хто, хто, хто… хто сміє так перечити, так перечити? — забурмотів він, озираючись.

— Викрадений воронами! — вигукнув Нільс. — Скажіть Ацці… Але зараз же він побачив гострий дзьоб Фумле-Друмле.

— Бер-р-режи свої очі! — каркнув ворон.

З усього було видно, що Фумле-Друмле готовий виконати погрозу. Нільс увібрав голову в плечі й сильніше примружився.

Коли він знову розплющив очі, старий ліс був уже позаду.

Вони летіли над молодесеньким березовим гайком. Бруньки на гілках уже почали лопатися, і дерева стояли наче в зеленому пуху.

Веселий дрізд кружляв над берізками, то злітав угору, то сідав на гілку і без угаву щебетав:

— Ох, як добре! Ох, як добре! Ох, як добре!

І, передихнувши трохи, починав цю пісеньку спочатку, тому що жодної іншої він не знав.

— Ох, як добре! Як добре! Як добре!

— Ну це кому як! Кому добре, а кому і не дуже! — вигукнув Нільс.

Дрізд задер голову догори й із здивуванням прокричав:

— Хто це тут незадоволений?

— Воронячий бранець! Воронячий бранець!

Цього разу ухилитися від ворона Нільсу не вдалося. Фумле-Друмле налетів на нього і твердим, гострим дзьобом стукнув прямо в лоба. Удар був такий сильний, що Нільс, наче маятник, захитався — вправо-вліво, вправо-вліво — і сорочка його загрозливо затріщала.

Будь-кого іншого такий удар назавжди відучив би суперечити воронам, але Нільса не так-то легко було залякати.

Пролітаючи над селом, він побачив шпаківню, прилаштовану на високій березі. Біля шпаківні сиділи шпак і шпачиха і весело співали:

— У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!

— Їх викрадуть ворони, як і мене! — закричав Нільс, пролітаючи над ними.

— Хто це кричить? Кого поцупили ворони? — заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.

— Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! — прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.

Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.

Ще здаля Нільс побачив якусь темну хмару, що повисла над горою. Її крутило, наче вихор на одному місці, то підіймаючи вгору, то прибиваючи до землі.

Фумле-Друмле і його супутник грудкою впали в цю живу хмару.

— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! — закаркали ворони, й уся зграя завертілася ще швидше.

Нільс розгублено роззирнувся навсібіч.

«Навіщо вони мене сюди притягли? Що їм від мене потрібно?»

І, наче у відповідь, Фумле-Друмле дзьобнув Нільса в голову, підштовхуючи його до глека.

— Дивись пр-рямо, — прокаркав ворон. — Цей глек повен срібла. Ти повинен відкрити його. Не відкриєш — очі виклюємо, відкриєш — з шаною відпустимо.

Фумле-Друмле хитро підморгнув своїм прихвосням, і всі вони дружно закаркали:

— Спасибі скажемо!

— Провідника йому дамо!

— Та ще й якого! Рудого, пухнастого!

Тут з-поза великого каменя вистромилася гостра морда Смірре. Вистромилася й одразу сховалася.

«Ага, ось чиї це витівки, — подумав Нільс. — Ловко придумано! Тепер відкривай не відкривай — один кінець. Та ще побачимо, хто кого здолає».

Нільс підійшов до горщика, з поважним виглядом постукав по боках, по кришці, потім позвав Фумле-Друмле і тихо сказав йому:

— Знаєш, глека відкрити мені, звичайно, завиграшки. Тільки, здається, даремно ви клопочетеся: все одно срібла вам не бачити.

— Як це не бачити? — обурився Фумле-Друмле.

— А отак-от і не бачити! Ви ось зв'язалися з лисом Смірре, а він тільки й жде, як би вашим сріблом поживитися. Щойно я відкрию глека, він одразу ж на срібло накинеться — вам жодної монети не залишить.

Фумле-Друмле блимнув очима.

— То он воно що! — сказав ворон. — Хитрий лис, але й я не простак. Ні, старого отамана йому не провести! Ти відкривай глека. А я вже з рудим поквитаюся.

Нільс витяг свого ножика і став поволі колупати кришку. Тим часом Фумле-Друмле підлетів до Смірре.

— Знаєш що, друже, — сказав він лисові, — мабуть, ти злегковажив. Навіщо ти висунув свою морду? Тільки налякав хлопчиська. Бачиш, він тепер зі страху ледь живий. Ти б сховався абиде подалі… А вже коли він справиться