Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов

— Ідіть у двір Коломийчука. Там працівники державної безпеки. Нехай негайно їдуть сюди. Скажете, що вас прислав капітан Лосько.

* * *

Диверсант уперто мовчав. Опритомнівши, він сказав районному уповноваженому лише одну фразу: «Говорити нічого не буду». Його вивели.

Лосько і майор — районний уповноважений сиділи на низенькому дивані з риплячими пружинами. Майор нетерпляче кусав ніготь. Потім, повернувшись до Лоська, запитав:

— Ну, так як?

— Що як?

— Як ви його спіймали? — Лосько вловив у його голосі нотки зрозумілої цікавості.— Випадково?

— Як сказати, товаришу майоре. Воно, звичайно, без випадку в нашій справі важко. Завжди потрібен такий ґудзик, що його злочинець губить на місці злочину. Саме випадково.

— І для вас знайшовся такий ґудзик?

— Звичайно… Коли я вбіг у двір Коломийчука і побачив Громова, то зрозумів, що з часу нападу минуло не більшо двох-трьох хвилин. А з тієї хвилини, коли стріляв Воронько, який прибіг на допомогу товаришеві,— ще менше. І виходило, що в розпорядженні вбивці були всього секунди. Куди він міг сховатись? За будийком, за триметровим станційним парканом — пакгауз, там охорона. В сусідньому дворі — злюща собака на довжелезному ланцюгу. В той час, коли відбулося вбивство, я прощався з Грель і стояв до двору обличчям. До того самого, що примикає з правого боку до будинку Коломийчука. Але я нічого не помітив. На вулиці ж ходили люди. Вбивця міг вискочити на вулицю, але тут почав стріляти Воронько, і люди з усіх боків побігли до садиби Коломийчука. Те ж саме повинен зробити і вбивця, якщо він не хотів, щоб його запідозрили. Але на його руках та одязі повинні лишитися сліди — артеріальна кров. Кров обов'язково повинна була забризкати вбивцю. Ось чому я звернув увагу на людину в плащі. Адже вечір був який? Парко, дихати важко. А цей застебнутий на всі ґудзики. Аж піт йому очі заливав.

Лейтенант Сокуренко теж, по-моєму, зацікавився цією особою. Він ввесь час стояв біля нього. Але коли помітив мене, то подав знак. — Лосько моргнув лівим оком, ніби переконуючи майора, що все було саме так. — Воно, звичайно, не новий вид зв'язку, але… Ну, завів я з цим кореспондентом розмову. Вийшли на вулицю разом, а він, сучий син, праву руку як послав до кишені, та так і йде поруч. Я подумав, що саме на цій руці повинна бути кров лейтенанта. А тут він мені нагадав про комбрига Іванова, з яким начебто зустрічався в листопаді 1945 року. Отут він і промахнувся. Адже я пам'ятаю, що Іванов був забитий набагато раніше, ще весною. Дальше затягувати розмову вже не було рації. Бачу, «кореспондент» мій почав нервувати, відчуваю: хоче мене позбутися. А мені робити вже нічого, треба справу до кінця доводити. Тут я теж помилився: дорогу йому заступив. Він і не витримав, першим напав. Хотів, бач, «поголити» мене, як Громова, все хотів змусити мене голову підняти.

Грель, мабуть, він не дуже брав до уваги. Розраховував швидко справитись… Ну, тут я і вліпив йому.

Лосько, скривившись, поворушив розпухлими пальцями.

— Боляче?

— Боляче. Боюсь, що звихнув.

Отже, «Начальник» спійманий! Районний уповноважений не ховав задоволеної посмішки. Радий був і Лосько. Ще б! Спеціальна московська опергрупа вилетіла сюди шукати «Начальника». Не довго йому довелося ходити по нашій землі. Мовчить? Не велике горе: він спійманий на гарячому. Лишаються деякі формальності…

Було далеко за північ, але райуповноваженому не терпілося. Черговий по станції Стопачі вже був викликаний для пізнання. В Стопачинському підрозділі воєнізованої залізничної охорони майор дістав три пари обмундирування. Два співробітники райвідділу швидко одягнулися в форму вохрівських командирів; кітель з погонами і картуз з жовтогарячим кантом зодягнули й на «кореспондента». Коли черговий по станції ввійшов до кабінету райуповноваженого, йому показали трьох «вохрівців». Придивившись до них, черговий відразу ж показав на «кореспондента»:

— Ось цей запитував вранці про Коломийчука!

Після пізнання Лосько зв'язався з Клушем.

* * *

Карпенко ночував в «Лісовій спальні», де за вказівкою головного лікаря було поставлене ще одне ліжко. Втомившись після безсонної ночі і напруженого дня, він заснув, щойно приліг. Але довго спати йому не довелося. Десь о першій ночі його розбудив сам головлікар.

— Товаришу Карпенко! Товаришу Карпенко! Вас запитують. Говорять терміново.

Карпенко насилу підвівся і враз, не гаючи й хвилини, зібрався. Біля алеї на нього чекав якийсь сержант-артилерист. Здивовано розглядаючи спортивний костюм Карпенка, сержант ввічливо запитав:

— Ви підполковник Карпенко?

Проглянувши його посвідчення, сержант віддав честь.

— Товаришу підполковник, вас викликає наше «господарство» по телефону. Я на мотоциклі за вами…

Їхати було недалеко. Вже через десять хвилин Карпенко розмовляв з Лоськом.

— Звідки ви знаєте, що це «Начальник»? Вохрівець?.. Пізнав?.. Ну, вітаю тебе, Стасю! А мадам Феофанова?». Допомогла тобі? Як?.. Молодчина!.. Що? Хороша? Навіть дуже? Дивись у мене!.. А Феофанов?.. Де ж він тоді пропадав усю ніч?.. На автобусній станції чекав? А ти перевірив?.. Значить, даремно ми його… Все рівно, свиня, говориш?.. Але якщо не Феофанов, тоді хто ж той другий, що в кущах?.. Гаразд. Подзвоню… На добраніч.

Коли Карпенко повернувся в «Лісову спальню», він довго не міг заснути. Постало нове питання, яке все більше непокоїло його. Хто ж той другий? З ким зустрівся «Начальник» в кущах біля алеї?

Вранці після сніданку Карпенко зустрів Софію Сергіївну, яка чергувала по будинку відпочинку минулої ночі. Вона була чимось збентежена. Привітавшись, він поцікавився, як вона себе почував.

— Дякую. Все гаразд.

— А мені здалося, що ви хворі і чимось занепокоєні.

— Ви вгадали, я дійсно занепокоєна, більше того — обурена.

— Навіть обурені? — посміхнувся він.

— Ви навіть не уявляєте, як важко працювати нам, лікарям-курортологам. Дехто заздрить: мовляв, у нас не робота, а рай земний. 12 місяців у рік на курорті та ще й зарплату за це отримуємо. Але я б таких заздрісників примусила б отут почергувати хоча б одну добу. Я не говорю вже, як важко працювати з тими, що відпочивають, але середній медперсонал! Це просто жах! Ні на кого покластися не можна.

— А що таке?

— Та, от, вчорашня історія… Аркадій Степанович оголосив мені догану. Ну, припустимо, я до деякої міри винна: безконтрольність і таке інше. Але коли я в свою чергу стала вичитувати медсестру, яка чергувала учора в «Літній спальні», вона мені