Карбід - Андрій Степанович Любка
Пройшовши ще кілька метрів, Тис знову безрезультатно крикнув, тоді зробив ще один обережний крок — і відчув ногою щось м'яке. Схилившись, він освітив підніжжя мобілкою, але побачив лише землю, тому знову — вже впевненіше й сильніше — наступив на неї, але тут-таки з жахом відстрибнув: з-під землі долинуло хрипіння! Чорт, нечисть! — промайнуло у нього в голові. Злякано повзучи назад, Тис почав хреститися і промовляти молитву, а коли відліз на безпечну відстань, ще раз спробував освітити дальній кут ліхтариком. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він нарешті побачив кінець тунелю, темну стіну землі, купу глини на долівці, з якої стримів відбійний молоток, а за ним... людська рука без тіла! Хапнувши ротом повітря, як спіймана риба, Тис підстрибнув і прожогом кинувся до виходу з тунелю, шпортаючись і падаючи, ноги в нього підкошувалися, серце калатало, а в горлі пересохло так, що кожен звук застрявав там, як тонка риб'яча кістка.
Отямився вчитель лише нагорі, під дубом. Ноги його не тримали, тому він сів, спершись спиною на стовбур дерева, й виряченими очима продовжував зачаровано дивитися в отвір тунелю, немов остерігаючись погоні. Денне світло й свіже повітря дещо заспокоїли Тиса, але далася взнаки інша його проблема, пов'язана зі страхом — травлення. У животі знову нестерпно закрутило, він швиденько навкарачки обліз дерево, тремтячими руками розстебнув пасок, зняв штани — і з учителя вирвався звук такої потужності, що він одразу пригадав, чому учні злісно називали його Карбідом. Зробивши свою справу, Тис видихнув з полегкістю, серце почало сповільнювати шалений адреналіновий ритм. Ще раз із острахом зиркнувши на вхід у тунель, він усівся й почав гарячково обмірковувати своє становище. Побачене було настільки неймовірним, що ніяк не надавалося до пояснення. «Хто ж це міг бути? — Тис намагався розмірковувати якомога раціональніше. — Невже нечиста сила? Але чому в такому разі вона не напала на мене, навіть коли я наступив на неї? Чому вона ховається в землі? І як міг Ичі працювати, проходити повз лежачого дідька? Та й для чого чортяці молоток?». На скронях учителя виступили краплини холодного поту, а в животі знову легенько закрутило: до нього поволі приходило усвідомлення, що це не потойбічна істота, не чорт і не звір, що там, унизу, похована під шаром глини, лежить людина. Лю-ди-на. «Але хто? Ніхто ж, крім нас, про цей тунель не знає, мера взагалі в місті немає, а Ікар із Генієм Карпат навряд чи пішли б униз працювати, у них своїх клопотів чимало. Тоді хто? І чому Ичі впустив цю людину, адже розголос може знищити нашу ідею. Ичі! Це може бути тільки він, він і ніхто інший. Це гробар лежить там, унизу наприкінці тунелю. Може, він сам себе поховав? Але для чого? Ні, там щось сталося, можливо, обвал, Ичі потребує допомоги!».
Ще раз, тепер уже зовсім нажахано, глянувши у віко тунелю, Тис вирішив діяти. Можливо, він був боягузом, але аж ніяк не поганою людиною. Не міг учитель залишити свого товариша помирати в тунелі або й просто лежати мертвим під купою землі. Треба було діяти, не гаючи часу. Тис встав на ноги, перехрестився і знову поліз у тунель. Уже на дні ще раз підвів голову, немов хотів поглянути востаннє на блакитне небо, але побачив над собою лише шифер навісу, збоку від якого виднівся потужний стовбур дуба. Не знайшовши в цій картині нічого прекрасного, щоб попрощатися з білим світом, учитель розвернувся, дістав із кишені телефон і повільно пішов уперед, тепер уже значно обережніше й допитливіше підсвічуючи кожен свій крок. Губи його шепотіли якесь замовляння, але цього для захисту видавалося замало, тож Тис підняв з-під ніг побачений камінь. Озброєний, але не безстрашний, продовжив він свій рух уперед. На тридцять четвертому кроці, тобто десь на вісімнадцятому метрі тунелю, світло ліхтарика знову вперлося в земляну стіну. Знизу так само стриміли ніс відбійного молотка й людська рука. Сумнівів не було: це величезна долоня кремезного Ичі. Вчитель на секунду вкляк, немов відмовляючись вірити в те, що його товариш лежить тут, укритий шаром глини. Він намагався розгледіти, чи глина, бува, не здіймається легенько, повторюючи рух грудної клітки під час дихання, але у слабенькому тьмяному освітленні тіні справляли таке враження, немов рухається все навколо — і стіни, і земля, і молоток. Усе не просто рухалося, а танцювало — і Тис зрозумів, що це наслідок тремтіння його руки, яка тримала телефон з ліхтариком.
Несміливо, наче аж крадучись, учитель підійшов ближче до купи землі, заплющив очі від страху і протягнув свою руку до долоні Ичі. Та була теплою. Це тепло передалося Тису, пронизало його тіло повністю, вкололо у кожен нерв, наповнило силою й впевненістю. Про жоден страх уже й мови не було, адже рука була теплою, а значить — Ичі живий! Тис відставив телефон убік і заходився відгрібати руками землю. За якусь хвилю з-під глини проступили обриси грудної клітки, Тис пришвидшив свої рухи — і вже за мить ніжно зчищав землю з обличчя Ичі. Потім притулився вухом до грудей гробаря — спочатку не почув нічого, тому сам затримав дихання, вслухався, увесь перетворився на слух, і здалеку, з невидимої глибочіні, як із старої закинутої криниці, почув втомлений, зникомий стукіт серця. Тоді притулився щокою до обличчя Ичі — і його залоскотав струмінь повітря, той дихав!
Тис на радощах поцілував товариша в обидві щоки й почав згрібати землю з його ніг. Коли справу було закінчено, вчитель узяв Ичі під руки й спробував потягнути. З першого разу гробар тільки ледь поворухнувся. Тоді Тис став на коліна і потягнув з усіх сил. Тіло Ичі припіднялося, а з
