Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська
Зранку, коли ще всі спали, мене мучили докори сумління, і я знову поринув у роздуми. Плавання у цій тісноті вже не приносило насолоди, і я вирішив: «Сьогодні! Це має трапитися саме сьогодні!» Я ще раз із сумом оглянув свої хороми, вийняв із рота пальця, зібрав усі сили й спробував відштовхнутися ногами… Утретє… Уп’яте… Раптом мої очі побачили світло… десь там, далеко… Куди це я?! Ледь не із швидкістю космічної ракети! Мені раптом стало страшно, вперше в житті. Тільки про це нікому! «Рятуйтееее!»
Плюююх! Раптом мені стало холодно й неприємно. «Ви чуєте, мені холодно!» Невже ніхто цього не помічає і не може відправити мене туди, де я був досі?! «Я хочу назад! Це помилка! Мені зовсім не хочеться в цю холоднечу!» Я про всяк випадок потай розплющив праве око, щоб переглянути всі можливості виправлення ситуації. Дарма! Навіть хотів закричати з розпачу, та стримався. То лиш дівчата розпускають нюні. Не встиг я про це подумати, як відчув добрячий ляпас на своєму м’якенькому місці, і мені нічого не залишалося, як видати сигнал незадоволення. «Заплакав! Нарешті!», – радісно задзеленчав жіночий голос десь в іншому кутку кімнати. Саме цієї миті я вперше побачив білий Халат і величезні круглі очі: «Шістдесят сантиметрів! Оце пацан!» «По-перше, не просто пацан, а Марко, а по-друге, шістдесят сантиметрів – ледь не єдина позитивна інформація на сьогоднішній день. Доведеться-таки винайти пристрій, який вимірює дітей до народження».
Мене безсердечно поклали на якусь холодну поверхню. Тягали за ноги, руки, голову, начебто я – велика товста жуйка… «Майже п’ять кілограмів», – почув я ахання збоку. «А ви як гадали!» – гордо подумав я і з радощів випустив свій перший фонтанчик прямісінько у великі очі білого Халата. Думаєте, мене відпустили? А дзуськи! Поки Халат намагався з’ясувати ситуацію з очима, до мене взялися інші холодні руки. Мені зав’язали на зап’ястя якісь таблички і загорнули, мов цукерку, в пелюшку. Таким брутальним досі зі мною не був ніхто. Мене не на жарт дратували ці чіпкі пальці, звуки, холоднеча… «Мамо, де ти?» Я мусив вдатися до голосу. Я так заверещав, що мене відразу віднесли до мами. Нарешті! Я почув її м’який голос: «Привіт, Марку!» Вона пахла чимось солодким і знайомим. Мама торкнулася пальцями до мого чола, погладила носика. Я відразу затих і під знайоме та довірливе «тук-тук» ковтнув першу краплю молока як винагороду за сьогоднішній стрес. Зрештою, сьогодні був мій перший день народження і я таки заслуговував на відпочинок.
3. Іноді так важко бути чемним!Іноді так важко бути чемним! Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо тоді, коли з твоїми друзями діється те ж саме. Ти зовсім не плануєш викидати коники чи пустувати. Усе виходить якось само собою. Ти вже навіть даєш мамі слово, що вона тебе лаятиме востаннє. Таке ж слово даєш і собі. Навіть застосовуєш автотренінг, щоб ще раз повірити у свої слова. А потім – бамц! – і все починається спочатку: заборона телевізора, ніяких ігор на татовому мобільнику, двадцять сторінок читання і т. д. А тут не прибереш на столі – і знову нове покарання. Мама щоразу щось видумує. Найгірше – це проґавити «Сімпсонів». Я ж не знатиму, що трапилося з Гомером після того, як він потрапив на невідомий острів, де збудував казино й бар. От Стасові добре: у нього є село. Там ніхто дітей не лає, спиш скільки хочеш, ганяєш у дворі до одинадцятої, і ніяких двадцяти сторінок читання! І телевізор дивися скільки хочеш! Не можу дочекатися, коли я також нарешті поїду у село.
Мої друзі – Стас Критик і Бодько Сливка – завжди на моєму боці. Так буває тільки тоді, коли йдеться про справжніх друзів. Без них моє життя було б сіре і нудне. Ще нудніше, ніж без кішки. Коли я про це розповів мамі, вона сказала, що я, як завжди, вигадую.
Повне ім’я Стаса – Станіслав, прізвище – Критик. У нього суворе прізвище, але він рідко кого критикує. Чого не скажеш про його бабусю у спілкуванні з дідом. Та Стасові це на руку. Хай що Стас не витворить, він тільки підходить до діда і каже пароль: «І що то тепер, діду, у парламенті твориться? Знову брешуть?». Дід відразу розщіпає камізельку, кладе її на бильця крісла і починає. Отямлює його тільки бабуся. Вона, маленька і худенька, лиш гляне на діда офіцерським поглядом, як той відразу ковтне останнє слово, випрямиться на рівні ноги, вирівняє спину, мов перед генералом, накине на плечі камізельку й зі словами «Хіба не бачиш, як малий політикою цікавиться?» хапається до першої-ліпшої роботи. А про Стасові витребеньки вже давно забув!
Стас серед нас найменший зростом, проте найпрудкіший. Із ним добре дружити: тебе ніхто не зачепить. Стас підходить до кожного, показує свої біцепси й каже: «Бачив?» Ніхто нічого не побачив, та не наважується заперечити, бо всі знають, що в Стаса є гирі, які йому тато з Москви привіз. У мене ніколи не буде гир, бо мій тато не їздить до Москви. Зате у мене є Стас, і він мені колись дозволить у нього покачатися.
Сливка – це не прізвисько, а Богданове прізвище. Його мала сестричка Улька кличе його Бодяка (вона також Сливка, тому називати брата Сливкою не пасує). Ми часто називаємо його просто Бодько. Сливка – пухкенький і верткий. Він молодший від нас на рік, тому не раз любить чубитися, щоб утвердитися в компанії. Після кожної бійки його щоки палахкотять, як інфрачервона лампа, біленький чуб спадає на чоло, він важко дихає, зате гордо підводить підборіддя, оглядає всіх своїми голубими очима й запитує: «Ну як, пацани?» Усі, звичайно, кивають головами: «Клас, чувак!»
До нашої компанії часто приєднуються сусідська Нелька та найменша й найбоягузливіша Марійка. Ми взагалі-то проти дівчат, але Нелька – це справжній хлопчисько. Лазить по деревах ще хуткіше, ніж Стас, а б’ється, мов ходила на карате від народження. Вона навіть пройшла у два роки свій перший екзамен на міцність. Хоча сама вже цього не
