Перстень Борджіа - Володимир Нефф
Юний кардинал мусив визнати, що нічого не навчився.
— І я маю помиритися з тобою тому, що винний ти і, як на диво, ти ще й нікчемний та лінивий? — запитав Петр. — Чекати вибачень дарма, бо ж у тобі добра нема?
— Маєш слушність, — погодився юний кардинал. — Але признайся, ради Бога, чому ти розмовляєш віршами?
— У час свого сумнівного розквіту, в чому тобі посприяв і я, ти не зміг вибачити, що я онук холощія худоби і син шарлатана, — вів далі Петр і не збираючися відповідати на питання юного кардинала. — Я не подав би тобі руки, навіть якби ти й не був жалюгідно смішним і нікчемним, бо несвіжу кашу, як відомо, не варто гріти, і руки я тобі не подам ніколи, бо, торкнувшись твоєї руки, знову згадаю страшне обличчя мертвої Фінетти з виколеними очима, і я не зможу стримати нападу люті й розчавлю твої малесенькі пташині пазури.
І Петр ухопив масивний бронзовий дзвіночок з міцною ебеновою ручкою, що стояв на столі, і на очах нажаханого юного кардинала зім’яв його голими пальцями правої руки, мов паперову торбинку.
— Ні, Джованні, нашої дружби не вдасться воскресити, — провадив Петр. — Однак ти можеш спокутувати свої гріхи, виборсатись зі становища солом’яного опудала, одягненого у пурпур, мало того — хоча це й не дуже ціниться серед людей твого штибу, — послужити для блага і спасіння людського роду.
— Як? Що я маю зробити? — нетерпляче вигукнув юний кардинал.
— Те, що ти вже колись зробив, — відповів Петр. — Новий coup d’etat, малу палацову революцію у Страмбі.
Юний кардинал почервонів, і серце його закалатало.
— Не розумію, — прошепотів. — Думай про мене що хочеш, що я ще більший дурень, ніж ти вважав, але я не здатний зробити нічого іншого, ніж повторювати: не розумію, не здогадуюся, чому і проти кого я маю робити у Страмбі, де мене призначено намісником, палацову революцію.
— Проти себе самого, — кинув Петр. — І передусім проти тих чорносутанників, які від твого імені правлять твоїм рідним містом так блискуче, що справа чимраз гірше йде, аж бачить прикро те. Хіба не правда, що у Страмбі покута за убивство жде?
— Так, це правда, — відповів юний кардинал. — Але чому ти знову заговорив віршами?
— Ця звичка виробилась у мене, коли я вивчав східні мови, ці люди залюбки висловлюються римованою прозою, і я часом теж, якщо не стежу за собою, — сказав Петр. — A propos[9], це правда, що, як мене повідомили, ти особисто наказав позатуляти у замковому парку соромітні місця скульптур гіпсовим листям?
Юний кардинал почервонів.
— Я хотів виявити трохи спасенної запопадливості.
— Ну, гаразд, — кивнув Петр. — Але тепер мене вже не цікавить спасіння Страмби, у мене зовсім інші клопоти. Не хочу від тебе нічого іншого, тільки в належну мить відчинити чи наказати відчинити страмбські брами, щоб я спокійно увійшов до них зі своїм військом, не гаючи даремно часу на тривалий штурм міста.
Юний кардинал мляво підніс руку до чола.
— Ох, як у мене знову розболілася голова.
— Це просто, зовсім просто, — вів далі Петр. — А надто коли тобі допомагатиме й радитиме той облізлий лис, ти знаєш, про кого йде мова, про чудового Джербіно, який, наскільки я розумію, був мозком і душею палацового перевороту два роки тому й якого ти зараз несправедливо назвав провінційним хитруном і інтриганом. Якби ти тоді не зіпсував його планів своїм власним втручанням, усе б склалося на твою користь. Тому не нехтуй його порадами і тримайся позаду. Коли з цим буде покінчено, я знову візьму в свої руки жезл, як законно обраний герцог Страмби, а ти повернешся до свого рідного палацу на piazza Monumentale, з якого ми, певна річ, виженемо того римського гульвісу, експонента папи. А з його компаньйонами нехай собі побавиться страмбський люд.
— Ох, Петре, Петре, — прошепотів юний кардинал, — я знову починаю жити! От лише що скаже на це все Його святість?
— Сподіваймося, що розгнівається, але не настільки, щоб луснути від цього, бо я навіть люблю цього старого чоловіка, — сказав Петр. — Його люблю, а папство ненавиджу, — в цьому суперечність, але не така велика, щоб розумом цього не збагнути. Я повернуся до Страмби, але цього разу не для того, щоб створити з неї ідеально справедливу країну, зразок для всього світу, а скоріше для того, щоб мати певний вихідний пункт для своїх подальших дій. Насамперед мені треба захистити її фортечні мури, щоб я міг спокійно зібрати військо, яке ще досі не зібрав: у Італії немає стільки зброєздатних чоловіків, скільки потребую, тому я збираю під свої корогви швейцарських, німецьких і чеських найманців, словом, увесь християнський люд, окрім іспанців, тому що, коли я скину з престолу папу і ліквідую папство, моїм наступним завданням буде об’єднання Італії, чого я не зможу вчинити, доки не вижену з італійського півострова іспанських зайд.
— Що ти сказав? — скрикнув юний кардинал. — Коли скинеш з престолу папу і ліквідуєш папство?
— Звичайно, — відповів Петр. — Це мій давній задум, він цікавив мене ще в дитинстві, і перший з багатьох кроків, які я маю здійснити, інститут папства після шістнадцяти століть своєї ганьби мусить зникнути й припинити існування, бо це невичерпне джерело жахливих забобонів, розколів,
