Перстень Борджіа - Володимир Нефф
Як уже згадувалося, юному кардиналові не подобалося, що вчений аскет Люго звертався до нього Illustrissime замість ваша Еміненція, однак тепер, наслухавшись цього останнього титулу, він так само не відчував задоволення, оскільки мав хоча й безглузде, але невідступне відчуття, що обидва ці мізерні хробаки, юнак Мачісте й отець Маріо, глузують з нього.
— Немовлятам я дам благословення охоче, — сказав юний кардинал, коли вони швидко рушили молом на набережну. — Але той юнак в окулярах сказав, що тут від мене чекають якоїсь промови чи проповіді, а це мені, правду кажучи, не дуже підходить, бо я не готовий до цього, та ще й почуваю легке нездужання.
Патер Маріо усміхнувся на всю ширину свого брунатного з м’ясистими устами і підборіддям обличчя.
— Ваша Еміненція жартує і цим підтверджує обгрунтованість чуток про свій праведний характер. І святий Андрій почував легке нездужання, коли висів на хресті, але ж проповідував і проповідував, і перед смертю навернув на віру істинну тридцять тисяч поган. Звичайно, моїх парафіян не треба навертати, адже всі вони визнають Істину, і через це дехто з них з подивом запитував мене, мовляв, навіщо ваша Еміненція задумала місійну подорож до них, добрих християн, але я заспокоїв їх, пояснивши, що ваша Еміненція, певна річ, хоче ще посилити їхню і так сильну віру.
«Maledetto», — вдруге подумав юний кардинал і сказав:
— Правду кажучи, я перш за все хотів би познайомитися з графом ді Монте К’яра.
— О, безперечно, і його милість пан граф горить нетерпінням привітати такого високого гостя, як ваша Еміненція, — відповів патер Маріо. — Але він настільки уважний до прагнень і бажань своїх підлеглих, що поки що не хоче порушувати запланованого перебігу місійної подорожі вашої Еміненції.
Ідучи досить швидко, вони набагато випередили на молі ноші з Прекрасною Олімпією та служників з її речами. На безлюдній набережній стояла літня жінка у гарній чорній сукні, гаптованій золотом, з обличчям, закритим густою вуаллю, а за нею шестеро смаглявих кавалерів віком від п’ятнадцяти до двадцяти–п’яти років, які своїм неспокоєм і жвавими рухами нагадували роздратованих чистокровних жеребців. Вони то виблискували білками очей і білістю зубів, то одночасно доторкувалися до засунутих за широкі пояси мечів чи пістолів, ніби їм весь час хтось загрожував; це була, очевидно, мавританська княгиня, що подорожувала інкогніто зі своїми шістьма синами, про яку граф ді Монте К’яра згадав у своєму листі і яка тепер прийшла подивитися на приїзд Прекрасної Олімпії. Граф ді Монте К’яра не брехав.
Отець Маріо відчинив бічну бронзову хвіртку у вежі, що захищала середній мол, і відійшов убік, даючи дорогу юному кардиналові. Коли ж юний кардинал пройшов склепінчатим коридором і побачив нутро острова Монте К’яра, то вельми здивувався, бо з того, що він сподівався побачити, не побачив нічого; оскільки ж, як твердять кваліфіковані і вчені психологи, людина бачить і сприймає лише те, що знає і що сподівається побачити, тож ми будемо недалекі від істини, стверджуючи, що юний кардинал не побачив анічогісінько і що він потребував кілька довгих хвилин, аби ця абсолютна мізерність набула в його свідомості вигляду похмурої, голої, кам’янистої й піщаної місцини, завдовжки у дві милі, на якій росли лише поодинокі покручені дерева, схожі на сосни, і низькі вперті кущі з цупким м’ясистим листям. На протилежному, східному березі острова стриміли дві високі скелі, об які з гримотінням і гуркотом гупали високі хвилі прибою. Птахи, що кружляли над островом, коли до нього підходила галера, кудись зникли. А серед тих покручених сосен і кущів з м’ясистим листям де–не–де можна було побачити дощані хатини і зруби різної величини, від маленьких, мов шпаківні, аж до широких низьких будівель, схожих на тимчасові стайні; чудовий замок з мідним дахом і фасадом, облицьованим білим мармуром, як уже згадувалося, а навколо пустка.
— За час, відколи його милість пан граф ді Монте К’яра придбав цей острів, — пояснив священик Маріо юному кардиналові, ведучи його кудись вузькою кам’янистою стежиною між халупами, — йому вдалося збудувати гавань і оточити більшу частину острова фортечним валом, але на забудову самого острова поки що не було часу. Те, що ваша Еміненція зволить бачити, лише склади й казарми наших мулярів і вояків.
— Вояків? — здивувався юний кардинал.
— Так, так, вояків, — спокійно відповів патер Маріо. — Його милість набрала на острів для охорони від піратів кілька невеличких підрозділів морської піхоти, зрозуміло, з відома й схвалення Його святості.
— Мені здається, що цей ваш таємничий граф ді Монте К’яра боїться піратів, можна сказати, просто хворобливо, — зауважив юний кардинал.
— Його милість пан граф чоловік вельми хоробрий, — відповів патер Маріо. — Але мужність не виключає обережності і далекоглядності. І хоча останнім часом пірати нападають на острів дуже рідко, точніше кажучи, хоча до нападів узагалі не доходить, бо пірати добре знають, що острів укріплений і добре охороняється, вояки живуть тут недаремно й не байдикують. Коли вони не займаються військовими вправами чи не стоять на чатах, то міняють свої камзоли на грубі блузи і працюють разом зі своїми товаришами: мулярами, теслярами й каменярами. А втім, ми всі так робимо.
І патер Маріо показав юному кардиналові свої чорні, тверді, потріскані й мозолясті долоні.
— Всі? І граф? — запитав кардинал.
— Так, і його милість пан граф, — ствердив патер Маріо. Юний кардинал дуже хотів запитати, може, граф ді
Монте К’яра не лише працює, але й живе зі своїми мулярами у якійсь із цих мізерних халуп, одначе вже не мав часу, бо коли отець Маріо справді вів його до своїх парафіян, які десь зібралися, щоб вислухати його, кардиналову,
