Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
Від безладного бамкання стугоніла земля, бо дзвонилось не тільки в соборах і монастирях Кремля, а й по всенькій Москві — зразу в шістнадцять тисяч дзвонів. Це завше справляло на людей незвичних враження тривожне, і не було такого чужоземця, котрий, про Москву щось пишучи, не згадав би про могутній переклик усіх її дзвіниць, усіх сорока сороков…
Попостояв Омелько й супроти Спаської вежі Кремля. Ще одне диво світу, дзигарі прездорові, так гучно били години, аж луна пливла по всій Москві. Вавілонський лік годин показувала величезна й непорушна стріла, що за нею обертався циферний круг — з усіма його сімнадцятьма знаками, не з дванадцятьма, а саме з сімнадцятьма, бо навіть день найдовший, літній (від хвилини сходу сонця й до заходу) триває не більше сімнадцяти дзигаревих годин. Коли денне світило сходило, до непорушної стрілки підсували першу годину циферблата, і це щоразу була перша, тобто найперша година нового дня. Коли сонце сідало, годинника знову ставили на першу годину, і це була перша, тобто найперша година нової ночі…
…Тиняючись по велелюдних вулицях Москви, Омелько до всього придивлявся.
До церков і палат.
До людей.
До претовстенних боярських та дяківських черев (більше черево, більша й повага!).
До холопської худорби.
До набілених та нарум'янених жіночих облич, так дуже помальованих, що й роздивитись на московських пишнотілих дівчат і молодух навіть зугарний парубок ніяк не міг.
Все хлопця дивувало там.
Що тішило.
А що й смутило.
10
Попоходив, шукаючи роботи, по торгах і торжках.
Крику там лунало забагато, а пісень чомусь Омелько не чув, по всій Москві ходивши (хоч і линув мирославський співак «в Москву за песнями»), і він чманів од крику та гомону всюди, де тільки щось продавали: сукно, срібло, хутра, ножі, чоботи, ікони, — всюди лящав купецький галас. То були, правда, крики тільки руські, бо по всій Росії іноземцям тоді торгувати здебільшого не дозволялось, а католиків та іудеїв на руських землях ніде тоді ще, певна річ, і не водилось…
Чманіючи від крику, потрапив Омелян між голярів та цилюрників, і сотні голосів, хоч він був, як завжди, охайно підбритий, зазіхали на його чуб та вуса:
— «Хохол постричь, ус поправить, молодцом поставить!»
А то ще гукали й так:
— «У нас бритовки немецкие, мыльце грецкое, вода москворецкая: чирьи вынимают, болячки вставляют…»
За кілька хвилин Омелько звідти чимдуж тікав, бо ж невбачай опинився на Вшивому ринку, де стриглась тоді вся Москва, і земля там була встелена волоссям, — люди по ньому ступали тихо, як по перині, і потім цілий день здавалось хлопцеві, наче мурашки бігають по тілу.
Не мавши досі змоги вручити цареві листа й шукаючи будь-якого заробітку, він обійшов і торговельні ряди проти кремлівського замка, в Китаї-городі, маючи опаску перед собаками, що брехали з-під рундуків. Затримався в ряді, де торгували книгами (друку московського, київського, львівського, острозького), зазирав у вікна друкарні. Переходив і на той бік річки…
На мосту також були крамниці.
Коло мосту порались над снастю рибалки.
Стояли кораблі з усяким крамом: з полотном чи вовною, з курячими яйцями чи зерном.
На тому березі палало вогнище, і Омелян подався подивитись, що там палять.
Стрільці палили в добрих людей повіднімані… цимбали та віоли, гудки та сопілки з якогось чорного дерева, гуслі, бубони, домри, волинки: все те в царевих грамотах проголошувалось майном диявольським і підлягало знищенню та спаленню.
«Гудебные сосуды» на вогні стріляли, вигиналися, вибухали, шпурляючи снопами іскор.
Омелько, бережно мацаючи за пазухою свою кленову, з України принесену сопілочку, подарунок жебрака Варфоломея, починав потроху розуміти, чому над Москвою-рікою не чути пісень, що ними славилась на цілісінький світ Москівщина.
Омелько згадав, як, рушаючи в путь, сподівався наслухатись руських пісень, що їх і в Мирославі можна було часом почути, та й у Києві слухав колись Омелян, як прийшлі москалики та з Дону козаки співають, та й мила ковалева жіночка Анна вродилась, нівроку їй, доброю співухою, і Омелько в неї наслухався кручинних російських пісень. Вона й сказала тоді Омелянові на дорогу: «Едешь в Москву за песнями…» — але пісень у Росії на той час уже не стало…
В Москві співали тільки по церквах. Та й більш ніде!
Не чув Омелько пісні — ані в брянських лісах, ані коло Калуги, де тільки він пройшов по Росії, несучи листа до московського царя…
Але чому ж?
Чому ніде не чути пісні руської — роздольної, буйної пісні, журливої і заразом нестримно-веселої, якої так кортіло скільки заманеться попослухати українському співакові?
Хто ж заказав співати руським людям?
Хто не велів?
Хотілось би розпитати, та не було в кого… Подумавши про ковалиху мирославську, про білявочку Анну, згадав Омелян і прохання — розшукати в Москві родину її рідної сестри, Марії, що жила десь тут, замужем за гончарем Шумилом Ждановим, і збагнув, нарешті, що таки доведеться шукати того московського гончаря, щоб, може, в нього заробити на кавалок хліба.
11
Заробітку шукавши по Москві, сновигав Омелько по замощених колодами та дошками столичних вулицях та й дивом дивував перед виявами незнайомого життя, незвіданого, а тому — чудернацького, і очі йому сяяли від усього, що він там бачив.
Омелько наш, устигши побувать на Запорожжі, викохав доброго оселедчика, але ж на його чуб московити поглядали без будь-якого зачудовання, бо українців проживало й тоді в російській столиці немало, і стрічні зовсім не на чуб отой звертали увагу, а на цікавого молодика.
Може тому, що прездорові його очища блискали вогнем досади, бо й голод уже дошкуляв, та й, найголовніше, лист України ще й досі шарудів, зашитий у смушеву шапку.
Може, його врода українська, південна, жагуча, незвична для ока московських дівиць і молодух, привертала погляди до тонкого мужнього обличчя.
Чи, може, ота невситима хлоп'яча цікавість, яка ганяла Омелька по Москві, надавала його постаті юнацького зачарування, властивого всім промітним молодикам, наділеним гострим і гнучким розумом.
Питав наш чубатий Омелько роботи і по дворах боярських, але там побоювались наймати неслухняних та непокірливих хохлів; питав роботи і серед людей посадських, і поміж теслярами, бо й те діло трохи тямив, і по водяних млинах понад Яузою питався, аж поки не повів його Корній Шутов до Гончарської слободи — шукати родичів мирославської ковалихи Анни.
Гончарська слобода лежала неподалік од Таганки (де ковалі таганами
