Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Володар, боявшись, щоб не вбили, обіцяв усе вволити, а коли рушив далі, бояри, гарцюючи за ним, почали лупцювати, топтати кіньми старих і малих, і тут уже скоїлось те, найстрашніше, що так тоді налякало царя: розгнівані московити розбивали боярські хоромини, грабували багаті двори, перлини міряли шапками та жменями, краяли парчу ножами, паювали соболів та чорнобурих лисів, убивали бояр, цих притіснителів, негідників та злодіїв, котрі обкрадали людей і казну государеву… Пожар охопив тоді всю Москву, а повстання за повстанням покотились по Росії, і цар, настрашений, присягнув перед народом — більше не давати волі стряпчим, боярам, окольничим, — але що ж він міг учинити: чиновники завше були сильніші од царів, гетьманів, королів та інших державних правителів…

Цар досі не міг того забути, та й заколоти — один за одним вибухали то тут, то там, і царські прислужники винищували бунтарів, карали смертю всіх призвідців, платили гроші шпигунам, похваляли доноси, повсюди заводячи страшне государеве «діло і слово», за будь-яку дрібницю шмагали батогами (так звано тоді прездорове паліччя), тягли на дибу, на тортурну колоду, припікали вогнем, за «недонесення» про якийсь замір супроти царя карали на горло, — і ще дужче неволили бояри людей у посадськім тяглі, перетворивши холопів на безправне бидло, — а добрий цар, тишайший, лишався таким же прекраснодушним та лагідним, хоч перед народом уже й не з’являвся без охоронників, став недовірливий, сторожкий, і доступитись до нього, до «царя доброго серця», вже не слід було й думати, щоб не стати коротшим на голову, і наш Омелечко не знав уже, що йому й робити.

Порозтринькувавши биті таляри по державних приказах і лишившись без шеляга, парубок мусив думати й про кусень хліба, щоб не заїдати останнє в родині Корнія Шутова, — і хлопець, облишивши марне ходіння по приказах і палатах, подався добувати роботи по пилом припалій Москві, бо йти шукати сестру мирославської ковалихи Анни, голодному та безпритульному, йому не хотілось.

8

Ще в перший день Омелько ахнув з подиву, коли, кінець кінцем, за два десятки днів таки добувся до столиці і, охайно підбривши собі козацький чуб та вуса, як те робив дорогою щодня, став на горі, в селі Воробйові, та й поглянув звідти на стольний град: на вигини річок, на силу-силенну золочених бань по соборах, церквах та каплицях (по п'ять бань, здебільшого, на кожній, а церков же там було аж «сорок сороков»), на садки, котрі зеленіли майже при кожній садибі, на величезний грунь Кремля, округлий, мов опука, з його храмами, палатами та вежами, і аж закалатало серце парубкові (Москва ж!), як і тоді, коли він уперше бачив Київ, і все аж заспівало в нім… Саме сходило сонце, знявши хмару-хмарезну голубів над безкраїм містом; саме дими закучерявились над городом, дими всіх кольорів, підсвічені вранішнім сонцем; і все аж заспівало в Омеляна, і несподівані слова з'явилися, переплітаючися з новонародженою мелодією, ще невиразною, ще хисткою ïі непевною, але вже зграйною, як і все, що породжувала його уява, музикотворчий дух, чудовий талант співака.

Він прислухався.

Прислухався й до себе самого.

Прислухався й до того, що линуло сюди, на Воробйову гору — з міста золотоглавого, котре лежало внизу, з міста, йому ще невідомого, але пишного; на тлі лугів, борів та лісів лежало воно, мов діадема перлиста на зеленій оксамитній подушці…

Молодого українця поривало спуститися вниз, щоб довершити в царських палатах доручене йому державне діло, але те, що він бачив між плавними вигинами річок, було таке гарне й величне, що не можна було одірвати очей. Ні, ні, він не роздумував тоді про долю свого народу, але почуття радості: дійшов, нарешті, до Москви! — так владно охопило молодика, аж співати схотілось, але Омелько й на голос не міг здобутися в ту врочисту мить: доніс-таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко…

Молодий співак стояв на високій горі.

Стояв і слухав.

Бриніли ген ліси й бори.

Бриніло місто.

Бринів і сам він.

I те, що звучало в душі, що бриніло в ньому самому, потроху складалося, зливалося, спліталося в пісню. Прийшлий парубок, пошарпаний придорожніми тернами та глодами, темновидий од сонця, з червоними аж чорними буграми від комарів, нічим не примітний, чубатий, вирлоокий, шибкий, аж гульк — він сам собі стиха заспівав:

— Серед темних борів,

Серед тихих ланів

Славне місто цвіте красотою,

I одних там церков

Сорок є сороков,

I зоветься те місто Москвою.

I зростає воно,

I шумить, як вино,

I цвіте, наче квітка на сонці,

I живуть там брати,

Що нам з ними іти,

Наші вірні брати-оборонці!

Ворогам не дамо

Ми ніколи в ярмо

Ні Москви, ані Києва, браття!

Ми — родина одна,

Кров нас братня єдна…

Плин пісні прагнув далі. Але слів нараз чомусь не стало, і Омелько замовк, хоч пісня в ньому й жила. Він так і ходив з тою нескінченою піснею по вулицях Москви, і пісня билася в ньому, як спіймана птиця, і вся досада, що потім так гірко обгорнула його, була б іще гіркішою, коли б не ця недоспівана пісня, що ввесь час дзюркотіла в душі, пісня про Москву та Київ, які, в своїм братнім єднанні височать над нескоримим слов'янським світом.

Співавши колись у храмі святої Софії, в Києві, протопсальт Омелько мріяв там про красу Москви…

А тепер, добувшись до Кремля, Омелько прагнув краси Києва, краси України…

9

Колись у київській Софії його вразило буяння барв, думок і настроїв у вічній смальті давнєколишніх мозаїк, очі святих, мудрі та людяні, живі й рухливі, прехитро викладені з дрібних камінчиків — на вічнозолотому тлі, — аж перед ними хотілось заплющитись, і їх погляду наш молодик забути вже не міг, хоч і облягали його тут, у Москві, дива, дивніші за будь-які дива цілого світу…

Він попостояв, цікавий до всього Омелько, біля дзвіниці Йвана Великого, коли дзвонилося в чотири десятки його дзвонів — в час пізньої обідні, і Омелян дивувався, що дзвони висіли на кількох поверхах, так розділені, що ніякий дзвонар не зумів би з ними дійти ладу.

Найбільший, ніде в світі не бачений дзвін, що в ньому ваги, казали люди, аж тисяч вісім пудів, найстарший дзвін теж бив невлад,