Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Вони можуть поправитися лише тоді,— твердо заговорив Горлицький, — якщо змінити придніпровський уряд і віддати його у відповідні руки!..

Це була бомба. І не знати, як сприйнявся б її вибух, коли б раптом під вікнами не пролунали постріли. Всі кинулися надвір — кілька чоловік, поділених на два гурти.

— Що таке? — спитав Петрушевич.

— Галичани — зрадники! — один гурт.

— Брешете! — другий гурт.

— Вони хочуть іти на угоду з Денікіним!

— А ви з ляхами!

— Брешете!

— Розходьтеся! — розпорядився Петлюра.

Але ніхто навіть не поворухнувся. Галичани свердлили очима петлюрівців, а петлюрівці — галичан…

— Хай самі доходять порозуміння. — Диктатор торкнув Головного отамана за рукав. — Хай самі…

І нарада продовжувалася. Однак тепер розмова не клеїлася. І знову мовчки сидів Тарнавський, думаючи, чи дійшов Грицан, чи нічого йому не перешкодило. Він і далі абсолютно не прислухався до того, про що говорилося, — він усе знав, він хотів, аби зараз убили Петлюру і Петрушевича…

— Я певен, я глибоко переконаний, ці чутки про угоду з Денікіним не даремні! — почекавши, поки втихомиряться старшини, трагічно просторікував Петлюра. — Це змова за нашою спиною!

— Ми ніколи не перейдемо до Денікіна, — твердо запевнив Петрушевич. — Так, панове старшини?

У гулі ніхто нічого не розібрав…

Нарада продовжувалася до другої години ночі, але, як і передбачав Тарнавський, ні до чого не привела. Це була звичайна балаканина. Опісля, в штабі, коли Петрушевич залишився вічна-віч з Тарнавським, то недовірливо спитав:

— Звідки такі чутки про змову з Денікіним?

— Я послав уповноважених з протестом проти розстрілів денікінцями наших полонених, — без вагань відказав Тарнавський і спокійно дивився диктатору в очі.

Контакти українського фронту з денікінським командуванням було все ж таки наведено, і першого листопада, о сьомій годині ранку, Грицан, Лисняк та Левицький були вже в Зятківцях, що за десять з гаком кілометрів од Гайсина, — штаб генерала Слащова містився на залізничній станції, в одному із спецвагонів.

— Генерал зараз вас прийме, — сказав посивілий поручик.

Стояли і ждали. Грицана бив дрож. Напруга була така, що ноги, здавалось, задерев’яніли, тільки серце гупало.

— Прошу, господа.

Навстріч галичанам підвівся ще доволі молодий чоловік у кубанському козачому строю — барвистому, навіть аж запишному.

— Я вітаю вас, господа, — він був надзвичайно енергійний та рухливий. — І прошу сідати. — До ад’ютанта: — Приготовте чаю. — Знов до галичан: — Чим можу служити, господа?

— Ми від командуючого Галицькою Армією генерала Тарнавського, — сказав по-російськи Грицан і завмер.

— З радістю вислухаю вас, господа.

— Ось наш офіційний папір, — полегшено сказав Лисняк.

— Перекладіть, — Слащов до посивілого поручика.

Грицан уважно стежив за виразом його лиця, поки посивілий поручик — людина явно цивільна — неголосно зачитував текст послання Тарнавського. В Грицана склалось враження, що генерала зовсім те не цікавить, — в нього є вже готове рішення.

— Усе ясно, — кивнув нарешті Слащов. — Дякую, поручику. — А далі затримав свій приязний погляд на кожному з галицьких делегатів, наче хотів підкреслити, що розмова буде з рівними партнерами. — Отже, перше, господа: ваше командування зазначає, що ми погано поводимося з вашими полоненими коло Гайсина… — Він знов поглянув на кожного. — Одначе в названій місцевості, наскільки мені відомо, наші війська взагалі ніяких стрільців вашої армії в полон не забирали.

Вони це знали… Але саме це мало послужити приводом для головних переговорів: перемир’я між арміями, а можливо, й тривалий мир. Тож, почувши ці слова Слащова, отаман Лисняк спробував дещо «уточнити»:

— Але ж їх узято в Києві…

— Ах, тільки взято! Але ж ви твердите, що ми над ними знущаємося.

— Ми мали такі відомості…

— Ах, лише відомості! Цього замало, господа.

— А щодо обміну? — вставив Левицький.

— Обміну? — щиро здивувався Слащов. — А що на що — кого на кого обмінювати? Я маю цілком достовірні відомості, що всі ті полонені, які були взяті в Києві, давно повтікали…

І це вони знали…

— Зрештою, я попрошу, щоб у штабі уточнили, — сказав Слащов. — Але, розуміється, ці відомості будуть лише завтра.

Грицан бачив, як генерал сперся долонями об поліровану гладінь стола, — це ж він зараз устане, і розмові кінець…

— У нас ще є одне питання! — поспішно сказав Грицан, ліктем штрикнувши Лисняка під ребро. — Викладайте, отамане!..

— Так, я маю неофіційне доручення мого командування просити вас… — Лисняк запнувся. — Мені доручено вияснити, на яких умовах можна між нашими арміями заключити перемир’я. І то не лише щодо Галицької Армії, але й цілого фронту.

— І армії Придніпрянської…— додав Левицький.

— Ясно, — сказав Слащов. — Отже, відповідаю наперед на першу половину вашого запитання: якщо переговорювати хоче Галицька Армія, то ми на переговори з нею готові. До речі, є і телеграма генерала Денікіна на запит вашого парламентаря: галицькі делегації без перешкоди і в усякій порі приймати. Відносно ж переговорів цілої армії або Придніпрянської окремо, то заявляю категорично: такі переговори неможливі. Інша річ — Галицька Армія. Вона є армією екстериторіальною, яка під примусом воєнних обставин перейшла на територію Правобережжя. А щодо Придніпровської армії, то це жителі колишньої російської держави і як такі підлягають законам цієї держави… Отже, з вами, господа, готові говорити, як з каждою іншою заграничною армією. А для Придніпровської армії умови єдині — зложити зброю і розійтися по домівках… Прийде мобілізаційний наказ для Поділля