Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Коли зайшло сонце і я закінчив свою роботу, перед сном мені закортіло з'їсти яблуко. Я скочив на палубу. Вахтові, дивлячись уперед за курсом, сподівалися побачити острів. Керманич, спостерігаючи за наповненим вітром вітрилом, посвистував. Довкола було тихо, лише вода плюскотіла за бортом.
А в діжці залишилося одненьке яблуко. Щоб його дістати, довелося залізти в бочку. Сидячи там у темноті, заколисаний плюскотом води і рівномірним погойдуванням судна, я ледь не заснув. Раптом хтось важко опустився на палубу поряд із діжкою. Діжка трохи посунулася, бо він сперся об неї спиною. Я вже хотів було вискочити, але цей чоловік заговорив. Я впізнав голос Сільвера, і перш ніж він сказав щось важливе, я вирішив за жодних обставин не вилазити з діжки. Я лежав на дні, тремтів і вслухався, боячись навіть дихати, задихаючись від страху й цікавості. З його перших слів я зрозумів, що від мене залежить життя усіх чесних людей цього корабля.
Розділ 11
Що я підслухав, сидячи у діжці з-під яблук
Ні, не я, — сказав Сільвер. — Капітаном був Флінт. А я був квартирмейстером, бо в мене дерев'яна нога. Я втратив ногу, а П'ю втратив свої ілюмінатори під час спільної справи. Ногу ампутував учений хірург, він навчався у коледжі і знав напам'ять усю латину.
Та потім його все одно повісили на шибениці у Корсо-Кіслі, як собаку: сушитись на сонечку… разом з іншими. Так! То були люди Робертса і загинули через те, що перейменовували свої кораблі. Нині корабель називається «Королівське щастя», а завтра якось інакше. А ми вважали так: корабель має мати одну назву: як його назвуть, так він і плаватиме. Ось, наприклад, наша «Касандра» завжди була лише «Касандрою». Це вона благополучно довезла нас додому з Малабара, після того як Інгленд захопив віце-короля Індії. Не змінював назви і «Морж», старий корабель Флінта, наскрізь просочений кров'ю, перевантажений золотом настільки, що ледь не пішов на дно.
— Ех, — почув я голос наймолодшого з наших матросів, — а все-таки молодчина цей Флінт!
— Подейкують, що Девіс ні в чому йому не поступався, — сказав Сільвер. — Але напевно не скажу, бо я ніколи з ним не плавав. Я плавав спочатку з Інглендом, потім із Флінтом. А тепер ось сам вийшов у море. Заробив дев'ятсот фунтів стерлінгів у Інгленда і зо дві тисячі у Флінта. Непогано для рядового матроса. Гроші вклав у банк, відсоток капає нічогенький. Важливо не лише заробити, а ще й зберегти і примножити… Де тепер люди Інгленда? Невідомо… Де люди Флінта? Більшість тут, на кораблі, тішаться, коли подають пудинг. Багато хто з них на березі з голоду пухнув. Старий П'ю разом з очима втратив сором і совість, проциндрював тисячу двісті фунтів на рік, як парламентський лорд. Де він тепер? Здох і гниє в землі. А останні два роки вже й на кусень хліба не мав. Він жебракував, грабував, знімав голови з плечей, а все ж не міг себе навіть прогодувати.
— І варто бути після цього піратом, — сказав молодий моряк.
— Не варто бути дурнем! — заперечив Сільвер, — хоча тебе це не обходить. Ти юний, але недурний. Тебе не обдуриш. Це я помітив одразу, щойно ми познайомились, і відтепер розмовлятиму з тобою, як із чоловіком.
Ви не можете навіть собі уявити мого обурення, коли я почув, як цей старий мерзотник говорить іншому юнакові ті самі улесливі слова, які говорив мені!
Якби моя воля, я б його… убив.
А тим часом Сільвер продовжував говорити, й гадки не маючи проте, що його підслуховують:
— Таке життя більшості джентльменів удачі. Вони проживають важке життя, ризикуючи опинитися на шибениці, та жеруть і п'ють, як бойові півні перед боєм. У море виходять, маючи сотню мідяків, а повертаються із сотнями фунтів. Награбоване пропивають, гроші пускають на вітер — і знову повертаються в море, нічого не маючи за душею. Але я не з тих. Я вкладаю свої гроші частинами у різні банки і ніде не зберігаю надто багато, щоб не викликати підозри. Мені, зауваж, п'ятдесят років. От повернуся з цього плавання, і заживу як справжній джентльмен… Кажеш, що саме час?… Знаєш, а я й досі непогано жив. Ні в чому собі ніколи не відмовляв. М'яко спав, смачно їв. От тільки в морі бувало важкувато. А починав-то я звичайним матросом, як і ти.
— Але те, що ви заробили раніше, тепер пропаде, — сказав молодий матрос. — Хіба ви зможете з'явитися у Брістолі після такого плавання?
— Як ти гадаєш, де зараз мої гроші? — запитав Сільвер, хитро підсміюючись.
— Там, де і були, у банках Брістоля, — відповів матрос.
— Вони були там, — сказав кок, — вони ще були там, коли ми піднімали якір. Але тепер моя старушенція вже забрала їх звідти. «Підзорну Трубу» продано разом з орендованою ділянкою, клієнтурою і оснащенням, а стара виїхала з Брістоля і чекає на мене в означеному місці. Я б сказав тобі, що це за місце, адже довіряю тобі, але переживаю, щоб інші на мене не образилися за те, що я не сказав цього і їм також.
— А своїй дружині ви довіряєте? — поцікавився матрос.
— Джентльмени удачі, — відповів кухар, — рідко довіряють одні одним. І цілком слушно. Але мене непросто ошукати. Той, хто спробує опустити канат, щоб старий Джон зашпортався і впав, недовго житиме на цьому світі. Хтось боявся П'ю, хтось — Флінта. А мене боявся сам Флінт. Він боявся мене і водночас пишався мною… Він мав відчайдушну команду. Навіть диявол побоявся би з нею вирушити у відкрите море. Ти мене знаєш, я не люблю вихвалятися, я веселий і добродушний. Проте коли я був квартирмейстером, старі пірати Флінта були мені покірні, як благі ягнята. Дисципліна на судні старого Джона була ого-го!
— Скажу вам чесно, — признався матрос, — до цієї розмови, Джоне, ваш намір мені був не дуже до вподоби. Але тепер
