Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

Сеня спокійно спав, начебто у нього під курткою ніч. Урок математики був такий, як завжди. Спочатку перевіряли домашнє завдання, далі розв’язували задачі. Я весь час думав про Сеню. Нелька теж.

– Не крутися, – зробила мені кілька разів зауваження вчителька.

– Я не кручуся, – відповіла Нелька.

– Йди до дошки.

Нелька не могла розв’язати задачі.

– Подумай ще раз. В Іванка вісім яблук. У Тетянки на п’ять більше! Що треба зробити?

Нелька мовчала.

– Забрати у Тетянки п’ять яблук! – вигукнув хтось із класу.

Всі засміялися.

– Тебе ніхто не запитує, – прокоментувала вчителька. – Нелю, продовжуй. То скільки буде п’ять і вісім? – зняла окуляри Людмила Мирославівна.

Нелька терла пальцями рукав і нічого не відповідала. Я хотів її порятувати.

– Не розмовляй, – зробила мені зауваження вчителька.

Я зрозумів, що з мене поганий рятівник.

– Сідай! Я тобою не задоволена! – сказала сердито Нельці вчителька.

Я мав бути на черзі. Мене врятував дзвінок. Майже врятував.

Не знаю, чому саме цієї миті Людмилі Мирославівні захотілося поправити куртку, що лежала на підлозі. Точніше, на клітці.

– Добрий день! Я – олень, – почулося з-під куртки.

Очі в Людмили Мирославівни ставали схожими на волейбольні м’ячі. Клас спочатку завмер, а потім вибухнув сміхом. Учителька обернулася до класу.

– Не крутися! Йди до дошки! – продовжував Сеня.

– Я?.. – опустила куртку на підлогу Людмила Мирославівна.

– Не розмовляй! – продовжував картавити Сеня.

– Хто?.. – ледь вимовила вчителька.

– Скільки буде п’ять і вісім? – не вгавав Сеня.

– П’ять і вісім? – затиналася Людмила Мирославівна.

– Сідай! Я тобою не задоволена! – відповів Сеня.

Я пам’ятаю тремтливі руки Людмили Мирославівни, коли вона шукала в сумці таблетку. Ми просили в неї пробачення. Вона вибачила. Тільки не пробачила Нельчина мама. Сеню разом із Фількою віднесли до фотоательє. Звичайно, їх там не прийняли, і батьки подарували папуг у живий куток якоїсь школи. Кажуть, Сеня перестав не тільки вітатися, але й говорити. Ми з Нелькою хотіли його провідати. Та заборона сильніша від бажання. Так сказала мама. Залишався єдиний вихід: економити кишенькові гроші на нового папугу. Саме так пропонувала Нелька. Мені це не дуже підходило. Я краще хотів би собаку.

Найбільше вчителі не люблять, коли учні на уроках розмовляють або запізнюються. З розмовами у мене важче. Мені завжди щось треба терміново сказати Богданові або Стасові. Вчительку це чомусь дратує. Вона думає, що я просто так розмовляю. Сьогодні їй увірвався терпець.

– Марку, ти багато розмовляєш на уроках. Принеси свій щоденник.

– Щоденник?

– Ти що, не чуєш? А Богдана чуєш аж із задньої парти. – Вчителька вийшла з-за столу і прискіпливо подивилася на мене. Вона так зітхнула, наче видихнула тонну повітря. – Я хочу записати, щоб твоя мама терміново прийшла до школи.

– Не можу, – захищався я. – Мама не має часу. В мене маленька сестричка. – Я не хотів засмучувати ні маму, ні вчительку.

– Тоді хай тато прийде.

– Тато також не може. Він у відрядженні. – Я не любив брехати. Це вийшло якось само собою.

– А дід?

– Дід поїхав у санаторій.

Сьогодні був не мій день.

– Тоді чому ти весь час розмовляєш?

Мій рот вирішив сказати за мене сам.

– Дар мовлення треба розвивати, – запропонував рот вчительці. – Що більше розмовляти, то кращі навички. Це позитивно впливає на розвиток дитини. – Підслухана розмова мами з тіткою Мариною таки згодилася.

Учителька зашарілася.

– Філософствувати будеш вдома. А зараз ти даси мені щоденника, або я відправлю тебе до директора.

Людмила Мирославівна підійшла до моєї парти й хотіла знайти під зошитом щоденник. Вона не знала, що мій щоденник у Стаса. Він хотів потішити свого тата вісімкою з математики.

Ідея з директором мені не сподобалася. Але йому сподобалося моє пояснення щодо розвитку мовлення. У пояснювальній записці я навіть написав сумну історію про страх перед мовчанкою. З того часу мені більше зауважень не роблять. Я, правда, мусив розповісти цю пригоду мамі, і вона пояснила мені, що я засмутив учительку. З того часу я менше розмовляю і більше пишу записки: письмо також треба розвивати.

Із запізненнями у мене проблем нема: я завжди виходжу з дому завчасно. Кожен, хто запізнюється, каже щораз, що поламався будильник або автобус. Одного разу ми справді проспали. Спочатку я біг з усіх сил і боявся, що вчителька мені не повірить, що ми не чули будильника.

Коли я відчинив двері, усі тридцять голів обернулися на мене. Тридцять пар очей із здивуванням міряли мене від голови до п’ят: я справді запізнився вперше.

– Будильник поламався? – глянула на мене пронизливо вчителька.

– Ні, – відповів мій рот. Я слухав і не вірив його словам. – Сьогодні такий особливий день, що я не втримався і пішов до школи через парк.

– Тебе вже не приводять батьки?

– У них нема часу, – продовжив мій язик. – Коли я йшов через парк, побачив підбиту пташку. Вона лежала на асфальті. Я змушений був надати їй першу допомогу, віддати їй свій бутерброд із маслом і почекати, щоб часом не прийшли коти.

– І скільки ти чекав? – Очі вчительки стали круглі, як дві надувні кульки.

– Поки пташка все не з’їла. Ви ж самі вчили, що треба піклуватися про природу, – я вже не сердився на свій язик.

– І що далі? – заклала руку за руку вчителька.

– Далі прийшли коти й доїли ковбасу. Хіба ви не знаєте, що птахи м’ясо не їдять. Принаймні ті, що живуть у парку.

– А далі?

– Далі я почав пригощати горіхами білочку. Ви ж знаєте, у парку з горіхами в нас не дуже. З грибами теж.

– У тебе що – й гриби були?

– Жартуєте! Тільки два горіхи. Не вірите?

– Чому не вірю?

– От бачите, краще проводити уроки охорони здоров’я у парку.

– Сідай, Марку. Розвиток мовлення іде тобі на користь.

– Дякую.

Я скинув з плечей наплічник і пішов на своє місце. Іноді язик може перехитрити мене. Тільки не вчительку. Сказати правду було б простіше. Хіба повірять?!

Коли я хочу роздратувати Софійку, я кажу їй «Прівєт». Вона відразу сердиться, каже, що я «гоп», і починає за мною ганятися. Я не знаю, що таке «гоп», зате знаю, що Софійка у нас дуже правильна і не вживає таких слів, як я. «Треба казати „Привіт“, затямив?! Не встиг ще до школи піти, а вже понабирався всілякого від якихось там Стасиків». По-перше, не Стасиків, а Стаса. По-друге, вітатися – це належить до правил хорошого тону. Так казала вчителька. А що їй не