Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

Коли в льєжському соборі відправили урочисту обідню і в переляканому місті знову запанував відносний лад, Людовік і Карл, оточені рицарями, побажали вислухати донесення про звершені в цей день подвиги, щоб призначити кожному нагороду відповідно до його заслуг. Вирішили спершу вислухати того, хто претендував на найвищу нагороду — графство де Круа і його прекрасну власницю. Як же всі здивувалися, коли таких претендентів, на їх власне розчарування, з’явився трохи не цілий натовп, причому кожен був певен, що саме він заслуговує на найвищу нагороду. Однак усі їхні речові докази були сумнівні і, певно, пов’язані з якоюсь таємницею. Кревкер показав кабанячу шкуру, таку, як звичайно носив де ля Марк. Дюнуа приніс розколений щит із гербом Арденського Вепра. Було чимало й таких, які приписували собі заслугу розправи з убивцею єпіскопа й посилалися на схожі до попередніх речові докази: багата винагорода, призначена за голову де ля Марка, спричинилася до смерті всіх тих, хто був одягнений та озброєний, як їхній проводир.

Між претендентами зчинилася страшенна сварка і почалися нескінченні суперечки. Карл, який в душі вже розкаювався, що дав таку нерозсудливу обіцянку і поставив у залежність від випадку руку та статок своєї прекрасної підопічної, сподівався, що він знайде засоби відхилити всі ці суперечливі претензії, коли крізь натовп пробився лорд Крофорд. Він тягнув за собою незграбного й розгубленого Балафре, який упирався, немов англійський дог на шворці.

— Геть усі з вашими копитами, шкурами і розмальованим залізом! — вигукнув Крофорд. — Тільки той, хто справді вбив Вепра, може показати його ікла!

Сказавши це, він жбурнув на підлогу скривавлену голову, в якій легко всі, хто хоч раз бачив розбійника, пізнали голову де ля Марка по характерних щелепах, що скидалися на щелепи справжнього вепра, ім’я якого він носив[270].

— Крофорде, — сказав Людовік, тим часом як Карл, похмурий та засмучений, сидів мовчки. — Сподіваюся, що це один із моїх вірних шотландців завоював собі цю нагороду?

— Це Людовік Лезлі, государю мій, якого ми звемо Балафре, — відповів старий воїн.

— А він дворянин? — спитав герцог. — І благородної крові? Бо інакше наша обіцянка буде недійсна.

— Він просто бовдур чи стовбур, грубезна деревина, — сказав Крофорд, дивлячися на високу незграбну та розгублену постать лучника. — Але я все ж таки можу ручитися, що він паросток старовинного дерева Роджерів, а вони такі самі благородні, як найзнатніші родини Франції й Бургундії, Про їхнього родоначальника було складено вірш:

— Ну, тоді справа вирішена, — сказав герцог, — і найпрекрасніша, найбагатша наслідниця Бургундії стане жінкою грубого найманого солдата або помре в монастирі. А вона ж єдина дочка нашого вірного Режінальда де Круа! Я був надто нерозважливий…

І хмара вкрила чоло герцога на подив його рицарів, які рідко помічали в нього хоч найменшу ознаку жалю з приводу неминучих наслідків його ухвал.

— Зачекайте хвилину, — сказав лорд Крофорд. — Це, мабуть, не так уже погано, як гадає ваша високість. Вислухайте принаймні, що скаже оцей кавалер. Ну, що ти бажаєш сказати, чоловіче? Ну, жвавіш, хай тобі чорт, — додав він, звертаючись до Балафре.

Але цей грубуватий воїн, хоч і міг висловлюватися більш-менш складно, розмовляючи з королем Людовіком, до якого він звик, зовсім не спромігся викласти свої думки перед таким блискучим зібранням. Ставши боком до обох володарів, він зареготав хрипким сміхом, два-три рази потворно скривив обличчя і тільки й вичавив з себе: «Сондерс Саплджо»… Та й замовк.

— Коли завгодно вашій величності й вашій високості, — сказав Крофорд, — я можу пояснити все за мого земляка і давнього товариша. Тут ідеться ось про що. На його батьківщині один ясновидець провіщав йому, що його родина здобуде щастя через одруження. Але оскільки він, подібно до мене, вже досить підтоптався і любить більше шинок, ніж дамську вітальню, коротше кажучи, звик до казармених смаків та уподобань, які тепер стали для нього смислом життя, а не перешкодою на його шляху, то він вирішив послухати моєї поради й відмовитися від своїх прав на користь того, хто, власне, і є справжнім переможцем Арденського Вепра, а саме — на користь свого племінника, сина його сестри.

— Я можу посвідчити, що цей юнак досить розважливий і справний у виконанні своїх службових обов’язків, — додав король Людовік, дуже задоволений, що доля посилає таку чудову винагороду тому, на кого він має деякий вплив. — Коли б не його розважливість і пильність, то ми пропали б: адже це він попередив нас про нічну вилазку.

— Тоді я його боржник, — сказав Карл, — бо раніше брав під сумнів його правдивість.

— А