Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Андрій Гаркуша важко зітхнув і прихилився плечем до бійниці. За річкою чорною стіною здіймалися дерева. Звідти час від часу долинали хижі покрики володарів джунглів і безпорадні передсмертні зойки їхніх жертв. Унизу, біля підніжжя камінної вежі, глухо й погрозливо гомоніла хвиля. Неначе велетенська анаконда, Сонгбо обвивала острівець, затискала громаддя форту, мов шию злого велетня, що по плечі сидів у землі, а головою сягав під хмари. Річка, здавалося, спала, однак — лише здавалося: Сонгбо таїла тривогу і страхітливі голоси джунглів, від яких холонула кров, погрозливий гомін хвилі і низькі, набухлі зливами хмари — все підкреслювало затаєну підступність ріки.
Раз у раз, ніби теж відчуваючи напруженість ночі, з високої сторожової башти на чорне плесо падав сліпучий промінь прожектора. Пронизував легкий туман, що заліг над водою, тягся до протилежного берега і, не діставшись його, ніби засоромившись свого безсилля, зникав. Тоді пітьма ставала ще густішою, а тривога ще відчутнішою. Андрій знав, що за річкою — залишене людьми село. Там рисові поля вже другий рік стоять без води і мають украй занедбаний вигляд. Будиночки з гостроверхими дашками із пальмового листя нагадують залишені бджолами вулики. Все те добре видно вдень, а зараз, серед ночі, скільки не напружуй зір — годі щось там розгледіти. Буває, прожектор вихопить з темряви вартового на вежі, і тоді з масної темряви джунглів, що накочуються на берег, гримлять постріли, а ранком форт Укон-Лу ховає покійника.
Над Андрієвою головою несподівано майнуло біле пасмо туману. Хлопець кинувся в тінь, під захист гранітної стіни. А прожектор тим часом уже обмацував міст, перекинутий через рукав Сонгбо. Потім промінь рвучко підскочив догори і вперся у вічнозелену стіну камфорних дерев, густо оповитих ліанами. На цім боці річки теж колись стояло село. «Форт Укон-Лу є базою іноземного легіону французьких експедиційних сил у В'єтнамі. На десять кілометрів довкола нього має бути пустеля!» Ці слова комендант форту майор Негріє повторює з особливою насолодою. Поміж легіонерів ходять чутки, що майор — із колишніх гестапівців і до французів найнявся, аби замести сліди своїх злочинів. Чи так воно, Андрій не знав, але жорстокість, з якою майор розправлявся з місцевими жителями, схиляла хлопця до думки, що чутки небезпідставні.
Андрій був свідком трагедії села, від якого форт перебрав свою назву. Це трапилось через два тижні після того, як його привезли сюди з валкою волонтерів. Тоді він сидів у камері з двома чехами, котрі, як і він, відмовлялись одягати мундири. Брати Горлічки, Гонза і Карел, щоб якось згаяти довгі години безсоння, вигадали гру — відгадували, куди наступної миті впаде промінь прожектора. Чи то прожектористи ніколи не висихали од спирту, а може, у тій хаотичності, з якою промінь рубав темряву, таїлась хитромудра тактика, але рідко кому з в'язнів щастило вгадувати, куди той шугне наступної миті. Андрієві не щастило зовсім, на тій немудрящій забавці він програв останню сигарету. Ночами всі троє тинялися по камері, не ризикуючи лягати на нари — там кишіло паразитами. В задусі, коли тебе постійно заливає липким потом, їх укуси сверблять нестерпно, і тоді роздираєш тіло до крові.
Камера містилася в цоколі північної башти, мала троє вузьких вікон, що при облозі служили за бійниці. Крізь них було видно річку, міст і лівий берег. Якось під вечір Гонза розбудив Андрія, переляканими очима показуючи на вікно. Хлопець глянув і не зразу зрозумів, що сталося: вода була червона, неначе людська кров. Могутнім валом вогонь котився над джунглями. Палала земля, палало небо. Вогонь перекинувся на благенькі сільські будиночки і жер їх немилосердно. Пожежі ніхто не гасив. Жителі села стояли по коліна у воді із зв'язаними за спиною руками. Майор Негріє пояснював, що віднині їм під страхом смерті заборонялося підходити ближче, як на десять кілометрів до форту. Відтоді кожного в'єтнамця, спійманого у мертвій зоні, легіонери розстрілювали на місці. Партизани відплачували тим же. У джунглях вони були повновладними господарями, чатували на ворожих солдатів, здавалось, за кожним стовбуром, нападали зненацька і саме там, де їх менше за все сподівалися. Траплялося, відчайдушні в'єтконгівські снайпери підповзали зовсім близько до моста і знімали вартових при брамі, а іноді добиралися навіть до прожектористів, які вдень лагодили апаратуру.
Внизу почулися кроки. Хтось піднімався крутими кам'яними сходами на вежу.
— Хто йде?! Пароль! — гукнув Андрій.
Йому не відповіли. Сходами гупали караульний начальник капрал де Ліль і легіонер, який мав заступити на посту Андрія. Вогник сигарети, що тлів під вусом у капрала, нараз здригнувся. Не піднімаючи очей, Брієр де Ліль назвав пароль. Хлопець взяв на караул. Серце і розум протестували проти того тупого автоматизму. При появі капрала йому щораз хотілося викинути вперед себе карабін з багнетом і одним ударом розквитатися за все.
О, капрал де Ліль був ревнителем муштри, його залізні кулаки карали непослух жорстоко, немилосердно. Андрій знав це, як ніхто інший. Брієр ледь не порішив його у перші дні на Укон-Лу. Три місяці він молотив хлопця безперервно, пунктуально, з насолодою боксера, якому не пощастило на рингу. Тричі на день він заходив до камери, повільно випинав і без того одвислу губу і, дивлячись кудись у простір повз свою жертву, запитував: «Підпишеш?»
Не дочекавшись відповіді, капрал робив крок уперед і блискавичним рухом кидав свій чавунний кулак. Потім на хлопця довго лили теплу глинисту воду, яку Гонза або Карел діставали бляшанкою з ріки просто через вікно камери. Коли пам'ять знову поверталася до Андрія, капрала в камері вже не було. Замість нього у дверях з'являвся писар, молодик з жовтим вилицюватим обличчям метиса, і в'яло від надміру випитого запитував: «Підпишеш?» Ніч приносила недовгий перепочинок, а вранці все починалося спочатку. Одначе Андрій так і не підписав угоди.
Капрал де Ліль важко викотився на середину площадки, зупинився, відсапуючись, перед вартовим і хмуро блимнув на нього недобрим оком. Хлопець зібрався на силі і відрапортував:
— Пане капрал! Під час мого вартування нічого підозрілого не трапилося, противник нічим себе не
