Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін

— Покажи! Що там? — промовив він до Павла Віталійовича, і той простягнув… втраченого вчора «Гаррі Поттера»!

— У дворі знайшов! — пояснив малий. Тут ще якісь папірці! — додав він. — І звідкіля це вони взялись?

— Е-е-е! — і собі скочив на ліжку Сашко. — Мені покажи! — він вихопив знахідку з рук малого Барабаша, ретельно розправив картки і вражено завмер. — Хлопці! Це ж схема якась! Усе підписано! Тут озеро, тут якесь дерево чи кущ! Іще хрестики всюди намальовані! А тут знак оклику!

Сашко передав малюнки Професору. Той теж уважно роздивився схему, а разом з ним — Маркіз і Павлуша.

— Слухайте! — вигукнув Барабаш, тицьнувши пальцем у картку. — Осьо тут Фотошоп колись точно рився, це біля Собачого острова, — і він радісно глянув на старшого брата.

— Хто є бути Фотошопа!? — наслідуючи незабутніх шмиглів, прошепелявив Федько. Йому в кількох словах переповіли історію про викрадення книги, знайомство з сільським йогом, козацькі скарби та, звичайно, про чупакабру Нюру, якій належала далеко не остання роль в усіх цих подіях. Вірус згадав свою нічну знайому.

— Бути мені жалюгідним хробаком, якщо це не вона книжку притягнула! — зробив висновок Федько. — Така чорнявенька?!

— Чорніша від смоли! — підтвердив Сашко.

— Симпатична!.. — мрійливо закотив очі Вірус.

— Стопудово, що це якась карта Фотошопа! Я ж казав учора, що за ним стежити треба! А тут такий подарунок долі! Зустріну Нюру — розцілую! — пообіцяв Біленький.

— Краще я! — запропонував Федько, рожевіючи всім тілом.

Друзі домовилися, що зараз швиденько снідають та йдуть шукати Фотошопа за місцями, вказаними на схемі. Єдиною проблемою було те, що дід Ілько міг просто не відпустити їх до озера, побоюючись скандалу, який майже напевне влаштувала би тітка Танька.

Однак дід сьогодні виявився напрочуд згідливим. Не встигли хлопці натякнути Ількові на прогулянку до озера Чорного, як той погодився, попросивши тільки, щоб недовго, бо приїдуть дочка із зятем і він, дід, отримає від них «хлоста» за своє безвідповідальне рішення.

— І не купайтесь там багато, гицелі! — помахав він услід друзям палюгою та хутко сховався у хаті — щоб не потрапити на очі тітці Марині, яка саме поралась на городі. Вікно в його кімнаті сьогодні було щільно запнуте шторами.

— Куди йдемо? — зупинився на дорозі Біленький, відійшовши трохи від Барабашевої хати. За плечима у нього висів рюкзак Професора, з якого виткнулась задоволена тим, що його несуть, лілово-жовта пика Федька.

— Що там у схемі? — спитав Петрик. — Острів Собачий? Там перший знак оклику? От туди й підемо! А що за назва така — «Собачий»? Цуцики там живуть, чи що?

— От де рай для собак, напевно! — замріяно проказав Маркіз.

Біленький з Павлушею аж скорчились зі сміху. Назва острова виникла вже за їхньої пам’яті, і історія, з нею пов’язана, довго гуляла вулицями села, обростаючи різними, іноді неймовірними подробицями. Та й сам острів — то не зовсім острів!

Озеро Чорне було величезним і мальовничим. Воно лежало трохи віддалік від села. Люди ходили туди рідко, бо тіло у спекотні літні дні можна було охолодити у невеличкій річечці, яка ділила село на дві половини і іноді навесні, в час відлиги, ставала серйозною перепоною. Решту року Кугутка (так вона звалась) була спокійною, не дуже глибокою і прохолодною. Тож потреби ходити кудись далеко, щоб скупатись, селяни не мали, та й часу було шкода на дорогу.

Батьки охоче відпускали своїх дітей на річку. Дно тут було м’яким, піщаним, течія спокійною, до того ж дітлахи перебували під пильним наглядом баби Дусі, яка жила у хаті майже над самим берегом і завжди сиділа на лавці, спостерігаючи за їхніми іграми.

Кілька років поспіль Чорне «скуповували» городяни. Якщо в будні дні тут не було майже нікого, то на вихідні між соснами, які оточували з усіх боків озеро і підступали майже до води, купчились намети, диміли багаття і галасували діти. Однак уся маса людей збиралась на одному березі — там, де була нормальна дорога. На інший можна було добратися тільки пішки — вузенькими, зарослими стежками, а міські жителі без звичного автомобіля життя свого не уявляли. Тож туди доходили тільки фанати-рибалки, які цуралися великих скупчень людей.

Так званий острів був неподалік масової стоянки, однак місцина ця залишалась безлюдною, чим і користувались рибалки-автомобілісти. Річ у тому, що Сорочий (так раніше називали його місцеві) насправді був скоріше півостровом, з одного боку з’єднаним із берегом вузьким кам’янистим перешийком. З іншого боку від пляжу його відділяла досить широка смуга води.

Одного разу на озеро приїхала порибалити ватага чоловіків. Не скажу, як щодо водія, але всі інші риболови стояли на ногах не досить твердо. Вони прибули уже в сутінках, розклали своє манаття на березі і стали облаштовувати табір. Закінчували майже в темряві. Судячи з усього, збиралися ґрунтовно і мали серйозні наміри, тож, хильнувши ще трохи «вогняної води», один із них (усі звали його Петровичем) пішов ловити сомів. Дійсно, в Чорному вони були, і то чималенькі. Ходили навіть чутки, що якось велетень-сом потягнув за ногу маленьку дитину і її тато ледве врятував малечу.

Рибалка, похитуючись, насилив на чималий гачок смаженого горобця (як відомо, то найкраща принада для сомів!) і, сильно розмахнувшись, закинув снасть у воду. Зробивши це, він повернувся до громади та продовжив святкувати єднання з природою. Через деякий час дзвоник на снастях сповістив про те, що хтось таки понадився на дармовий харч. Ледь тримаючись на ногах (мабуть, від утоми) риболов потягнув за жилку. Сом уперся і ніяк не хотів виходити з води. Тоді рибалка сіпнув сильніше. Сомище видав незрозумілий звук і нарешті піддався. Петрович став намотувати жилку. Риба йшла, майже не чинячи опору. От уже плюснуло біля берега. Підсвічуючи собі ліхтарем, рибалка взяв підсака, щоб витягнути сома з води. Коли він нахилився, то з несподіванки кинув ліхтаря і голосно зарепетував — на нього дивились вирячені чортячі очі! Волохата морда з широко розкритою пащею і висолопленим яскраво-червоним язиком намірялася схопити його за руку!

На крик збіглись товариші риболова. Один із них тремтячою рукою спрямував світло на воду. Там хапав дрижаки і скавулів на повний голос від болю чималенький кудлатий пес. Як виявилось, Петрович не розрахував свою силу і закинув принаду аж на «острів». Чийсь Бровко не зміг утриматись від спокуси і схопив пащекою горобця, який смачно пахнув олією. Відчувши вістря гачка, пес навіть не пручався,