Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін

— Такими темпами через два тижні я у двері не влізу! — поскаржився Біленький, важко вилазячи з-за столу.

— Нічого! Я тобі зараз іще роботу знайду, швиденько жирок зженеш! — пообіцяла тітка Таня, з усмішкою поглядаючи на племінника.

— Не треба! — запротестував той. — Може, й не так уже багато я з’їв! — і він шмигнув із кухні. За ним неквапом подибали Павлуша з Професором.

За хвилину Сашко зручно вмостився на стільці перед комп’ютером. Чомусь місце техніці відвели у невеличкій кімнаті з вузеньким віконцем, де стояла прасувальна дошка, були полиці з постільною білизною та якісь коробки, вочевидь, повні всіляких дрібниць, таких необхідних кожній господині. Зате тут ніхто з дорослих не бачив, чим займаються діти, а діти не заважали важливим справам дорослих — перегляду телевізора або післяобідньому сну.

— Антивірус у тебе який стоїть? — поцікавився у Павлуші Біленький.

Той кліпнув очима, почервонів і, щоб не осоромитись, видав:

— Ого який стоїть! Дуже сильний, від усіх вірусів! Твій тато його ставив!

— Зрозуміло! — Сашко поблажливо глянув на брата. — Ну, будемо дивитися, що тут у тебе. — Біленький впевнено застукотів по клавіатурі, час до часу клацаючи мишкою. — Давненько сюди не ступала нога хакера!

Татові уроки не минули даремно. Сашко багато чого знав і вмів, а його впевненості позаздрив би будь-який сисадмін. Павло Віталійович з пошаною і захопленням спостерігав за діями Біленького. Професору скоро стало нецікаво і він, випросивши у Сашка всі знайдені монети, заглибився в нумізматику. Маркіз де Переймало вмостився на господаревих ногах і заснув.

— У тебе тут цілий розплідник вірусів! — вигукнув Біленький, показуючи рукою на екран. — Зараз усе повидаляємо!

Сашко рішуче натиснув кнопку.

— А щоб тобі булька з носа вискочила! — спересердя випалив він і осікся: — Тьху! От нахапався від діда!

— Що сталося? — витягнув шию Павло.

— Та один ніяк не видаляється! — відповів брат. — Я його в «карантин» зажену, а там побачимо! Ну ось, ніби все. Пробуй! — він відсунувся, даючи дорогу Павлуші. — Отут папка відкрита, то сюди не лізь! Це я тільки показати!

— Я що, ламер відсталий!? — відповів малий Барабаш, умощуючись на стілець. — А що це за файл? Ось тут. Назва прикольна — fedir.exe! Ми в садочку англійські букви вчили! — самовдоволено посміхнувся Барабаш і клацнув мишкою.

— Не чіпай! Це вірус в карантині! — заволав Біленький.

Професор з несподіванки аж підскочив і випустив з рук монету, що її розглядав. Маркіз спросоння, як ошаліла білка, в секунду видерся на голову Петрикові і там всівся з вилупленими очима, міцно обхопивши лапами високий Професорів лоб. Але Павлуша зупинитися вже не міг. Палець натиснув кнопку миші, запускаючи невідомий вірус. Далі, як в уповільненій зйомці, на екрані вималювався чорний квадрат. За мить його перекосило, побігли якісь незрозумілі знаки, З’явились кольорові плями. Монітор нагадував небо, освітлене північним сяйвом. З динаміків почулося приглушене хрипіння, і комп’ютер, в останній раз блиснувши діодами, просто вимкнувся. В кімнатці запала важка мовчанка.

— Не був би ти мені братом, Павле, — за хвилину, карбуючи слова, промовив Біленький, — я б тебе відформатував!

Павлуша зіщулився та втягнув голову в плечі. Він не зрозумів, що сказав Сашко, та, судячи з усього, це була жахлива погроза. На його очах з’явилися сльози, а плечі дрібно затремтіли. Але Барабаш тримався.

— Ну чого на малого налетів!? Нічого страшного. Систему перевстановимо — і все! Надалі буде розумнішим! — розважливо сказав Професор, знімаючи з голови застиглого, ніби шапка, Маркіза і опускаючи його на підлогу.

— А часу скільки піде? Я ж хотів з монетами розібратись! — розпачливо відповів Біленький. — Тут реально справжнім скарбом пахне! От і індійський Фотошоп тут риється! Халепа!

— Відновлення програмного забезпечення! Антивірусний захист вашого залізного друга! — несподівано пролунало в кімнаті, ніби голос радіодиктора. Професор із Біленьким перезирнулись. По-перше, де радіо? По-друге, голос видався дуже знайомим, хоча пригадати, кому він належить, хлопці ніяк не могли. — Не зрозумів! Оце так тут зустрічають давніх друзів? — і з-за монітора виткнулося знайоме, ледь призабуте, але таке рідне рильце.

— Федько! — заволали хлопці. — Ти знайшовся!

Вони кинулися до Віруса, підхопили його на руки та міцно стиснули в обіймах.

Збоку підскакував і намагався лизнути Федька в ніс Марко, бризкаючи слиною від надміру почуттів. Радість друзів, які так несподівано зустрілись, була безмежною! Федько аж мінився всіма кольорами веселки і лишень кректав від міцних обіймів. Тільки Павлуша здивовано витріщався, не розуміючи, що це за гігантський хробак з крильцями та свинячим носом.

— А нехай вас качка копне! Чого репетуєте як недорізані!? — раптом прогриміло від дверей. Дід Ілько, сердито настовбурчивши вуса, позирав на дітвору з-під насуплених брів. — Не можна чоловікові навіть подрімати після обіду, гицелі ви такі-розтакі!

Хлопці злякано розступилися. Вірус, ніким не підтримуваний, впав на підлогу, але швидко зорієнтувався, замахав своїми коротенькими крильцями і сховався під прасувальну дошку, зашарудівши якимись коробками. Павлуша інстинктивно закрив від діда Вірусову схованку своїм худеньким тільцем.

— Бодай тебе миша вбрикнула! — вражено роззирнувся по кімнаті Ілько. — Це що там таке полетіло!?

— Де, діду!? — підняли на старого «чесні» оченята малий Барабаш і Біленький. Професор визнав за краще промовчати. Маркіз уже хотів щось сказати, але міцна хазяйська рука замкнула йому пащу.

— Та осьо! — махнув церед собою рукою дід. — Таке, ніби здоровеча муха! Ще й пістрява! — він витер рукавом свої очі, які без окулярів іноді зраджували господаря.

— Діду! То вам привиділося! — відповів Павлуша. — То, мабуть, якась тінь від вікна!

— Так-так! — підтакнув Біленький. — Оптична ілюзія.

Дід підозріливо глянув на братів.

— Бодай тобі сто чортів та сіра свита! — вилаявся Ілько. — Казав Таньці, що компот забродив, а вона: «Пийте, тату! Воно свіже»! От тепер усяка чортівня і ввижається! — дід розвернувся і почовгав до своєї кімнати.

— Фу-у-у! Обійшлося! Я вже думав — спалились! — Сашко радісно підморгнув малому Барабашу. — А ти молодець, не зламався! Зразу видно, чия кров!

Хлопець обійняв Павлушу за плечі і чмокнув у вихрасту маківку. Павло Віталійович смішно сіпнув головою і притулився до брата, але тут-таки відсунувся, прибравши незалежного та дуже дорослого (на його думку) вигляду.

— Та ми, Барабаші, всі такі! — гордо підняв він голову, і Сашко дав йому легенького щиглика.

— Егей! Пістрява примаро! Вилазь! Дай я нарешті тебе роздивлюсь як слід! — гукнув Біленький. У кутку зашаруділо, і з-під прасувальної дошки виглянули двійко блискучих очей.

— «Тепла зустріч», дубль другий! — промовив Вірус, вилазячи зі своєї схованки. — Іди до мене, любий, стисни мене в гарячих обіймах! — і він широко розкинув свої лапки.

— Тьху! Ти на яких