Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
Зійшовши до половини сходів, герцогиня Діана зупинилася.
– Синьйори, – мовила вона, – я потай слухала вашу нараду з самого її початку й мушу сказати, що вона мене приголомшила. Я сподівалася, що одним помахом руки ви усунете ту несправедливість, через яку постраждала моя нещасна дочка і яку завинив ось цей чудний синьйор, котрий, – не доведи Господи, – мав стати її чоловіком; я сподівалася, що ви не гаючись зберете зі своїх особистих заощаджень необхідний викуп, а ви замість цього посилаєтесь на дешеві вичинені шкури, що довозять з заморських країн, і не бачите іншої можливості, крім знов обібрати розорених уже євреїв. Дякую вам, синьйори, за те, що ви взагалі приділили увагу нещастю, яке сталося з моєю бідолашною донечкою, і прошу вас більше про це не говорити. Викуп я заплачу з власних коштів, точніше з посагу, який я приготувала для своєї улюбленої донечки. Питання про те, хто відвезе цю суму в Перуджу, я теж розв’язала сама. Я пошлю туди єдиного мужа, який заслужено користується такою повагою й авторитетом, що перуджанці не насміляться зняти на нього руку, а саме – свого особистого сповідника й духовного наставника, отця Інтрансідженте.
Вона плавно зійшла ще на декілька східців і знову зупинилася.
– Синьйоре, – мовила вона, звертаючись безпосередньо до Петра, – я гадаю, у вас вистачить такту, щоб цей раз не їхати назустріч моїй дочці. Бо якщо ви це зробите, то може статися, що ви, нещастя Страмби, замість моєї дочки дочекаєтесь іще одного зв’язаного й вимащеного нечистотами вояка.
– Не хотіла б я бачити, як ти, Петре, ухопиш шилом патоки! – раптом вереснула своїм пискливим голоском Bianca matta. – Madonna mia, ото буде кінець! Ти, бовдуре, марно прочовгуєш свої підошви, згадаєш мої слова! З тобою все скінчиться ще гірше, ніж із тим боягузливим Гамбаріні!
Всім було видно, як після останніх слів своєї юродивої супутниці герцогиня-вдова сердито смикнула її за ручку; вона явно все ще симпатизувала Джованні, всупереч його поразці. Потім вона гордо й велично пропливла аж до самих дверей і покинула залу засідань; Петр підвівся і мовив таке:
– Отже, я чудний синьйор і нещастя Страмби. Прошу вас, синьйори, підвести руки, хто згоден з цією думкою герцогині-вдови Діани.
Не ворухнулася жодна рука, навіть більше: члени ради заховали свої руки, хто куди міг – одні за спини, інші на них сіли; Джербіно затулив їх своєю довгою бородою, отож якщо раніше здавалося, що герцогиня – безнога й пливе на хмаринці, то тепер члени Великої ради здавалися безрукими.
– Чудний синьйор, нещастя Страмби, – повторив Петр, навіть не усвідомлюючи, що цим повтором дає всім зрозуміти, як ці прізвиська, котрими обдарувала його герцогиня-вдова, ображають і лютять його. – Виходить, нещастям Страмби був не capitano di giustizia, за якого все місто жило в страхові й від якого я, чудний синьйор, звільнив її, нещастям Страмби, виходить, не був і Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, проти якого повстала Страмба й вибрала замість нього мене; нарешті, я, чудний синьйор, не маю права навіть виїхати назустріч своїй нареченій. Ну що ж, я не стану упиратися й відверто визнаю, що початок мого правління був невдалий і що остання подія, тобто затримання принцеси Ізотти й кардинала Тіначчо в Перуджі, не повинна була статися. Але немає сенсу скиглити над розлитим молоком; цей інцидент – наслідок того, що я неухильно дотримувався тільки свого єдино правильного розуміння справедливості, розуму й правди; все можна було б уладнати легко й просто, без взаємних образ, докорів і сварок, якби в державній скарбниці для таких непередбачених випадків знайшлися належні резерви. Ви, синьйори, всі вмили руки, так що єдиним невмитим серед вас залишився я, чудний синьйор і нещастя Страмби; але хто відповідає за цю порожню скарбницю – я чи ви? Свій титул я одержав усього кілька тижнів тому, тим часом як ви, принаймні більшість із вас, сидите тут уже роками; як же ви могли допустити, щоб державні фінанси дійшли до такого стану, коли єдине джерело доходу – це розбивання об мури голівок єврейських немовлят? Навіщо ви тут, чим піклуєтесь, що вирішуєте, про що радитесь, навіщо виголошуєте промови? Так от, синьйори, тепер справу державних фінансів Страмби я візьму в свої руки й обіцяю, що за півроку скарбниця буде повна-повнісінька.
Він ударив у дзвінок – це було сигналом вишикуватися варті, яка стояла в коридорах. Відтак провадив далі, повільно й тихо, старанно вимовляючи кожен звук:
– Доне Тімонель, жебраче, який збіднів через закупівлю римським банкіром Лодовіко Паккйоне дешевих вичинених шкур, я запитую вас: які податки ви сплачуєте особисто?
Дон Тімонель, приголомшений таким несподіваним запитанням, мовчав, облизуючи губи.
– Ну? – сказав Петр.
– Я сплачую державі, – відповів дон Тімонель, – я сплачую державі, як усі громадяни Страмби, паушальний податок за свої будинки.
– А скільки у вас будинків?
– У мене, високосте, численна родина, шестеро дітей, з них четверо заміжніх дочок і чотирнадцятеро внуків, а тому…
– Я не питаю вас, скільки ви маєте дітей і внуків, я питаю, скільки у вас будинків?
– Шість, з дозволу вашої високості.
– У тому числі й двоповерховий палац навпроти porta San Pietro?[158]
– Так, у тому числі й цей палац, високосте.
