Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

я, напевне, почую від першого-ліпшого з вас, – зітхнув Петр. – Ви всі розорені, доведені до жебрацтва, по горло зав’язли в боргах. З самого дитинства я ніколи й ні від кого не чув нічого іншого: всі тільки нарікали на свою бідність, навіть імператор і папа, мій батько і покійний граф Гамбаріні, і, далебі, я вже стомився від цього. Та стомився я чи ні, будь-що треба роздобути п’ятдесят тисяч скудо. Ну гаразд, синьйори. Вдайтеся ще раз до євреїв. Але я проконтролюю особисто, щоб нікому з них навіть волосок не впав із голови і щоб під гроші, які нам позичать євреї, вони дістали належну заставу. Де взяти цю заставу? Зараз скажу. Не я перший і не я останній правитель, який діє таким чином, і на цей крок можна відважитися без особливих церемоній, бо йдеться про виплату термінову й одноразову, навіть більше – про виплату, яку нам Perusini superbi згодом компенсують сторицею. Так от: у храмі святого Павла зберігаються неоціненні скарби – золотий богослужебний посуд, дарохранительниці, інкрустовані діамантами, ризи, розшиті перлами, і багато іншого. Ніхто з моїх попередників не відважився посягнути на ці цінності не тому, що не відчував у них потреби, а тому, що їм заважали релігійні забобони та пересуди. Однак я дотримуюсь тієї думки, що жива принцеса з роду д’Альбула варта більше, ніж кілька золотих чаш та коновок. Через те я вирішив, що частина цих храмових скарбів, які, без сумніву, варті більше, ніж сміховинні п’ятдесят тисяч скудо, ми віддамо в заставу євреям. Хтось має проти цього якісь заперечення? – І Петр гострим поглядом обвів членів Ради, заціпенілих, здивованих, переляканих. – Хтось має проти цього якісь заперечення? – повторив він.

Молодий Мачісте в рогових окулярах на носі боязко підвів руку.

– Отже, серед вас усе-таки знайшовся один сміливець, – сказав Петр. – Ну, Мачісте, що ви маєте проти моєї пропозиції?

– Власне кажучи, нічого, високосте, – відповів Мачісте і проковтнув слину. – Я не член Великої ради й через те не маю дорадчого голосу. Я дозволю собі тільки нагадати вашій високості… – Він збентежено замовк.

– Ну-ну? Що ви хочете мені нагадати?

– Тільки те, ваша високосте, що ваша високість дуже помиляється, вважаючи, ніби в стінах кафедрального собору зберігаються скарби надзвичайної цінності. Вони справді зберігалися там колись, але нині їх там уже немає. Вони зникли звідти ще за правління Нікколо Другого, діда покійного герцога Танкреда.

– Нісенітниця, я бачив їх на власні очі, і ви теж їх бачили, – заперечив Петр.

– Фальсифікація, високосте, фальсифікація, – сказав Мачісте. – Герцог Нікколо, коли в нього виникли фінансові труднощі, продав нашому банкірському дому свою колекцію монет за дев’ятсот лір, а коли й цього не вистачило, зволив висловити ту саму ідею, яка щойно сяйнула в голові вашої високості, і посягнув на храмові скарби, але так, щоб цього ніхто не помітив – золоте начиння замінив позолоченим, перла й діаманти – скляною імітацією. Я вичитав це в книгах нашого закладу, який був посередником при цій оборудці. Храмовий скарб, якщо можна так висловитись, фіть, andato col vento, здуло вітром.

– Боже милосердний, що ж тоді робити? – вигукнув приголомшений Петр. – Отак сидіти й дивитися один на одного, мов заснулі риби, і покинути напризволяще принцесу Ізотту з кардиналом? Ні, ми не можемо собі цього дозволити – ні я, ні ви! Що ж ви пропонуєте? Де бачите хоч якийсь вихід? Синьйори, з моїм присудом, який я виніс над перуджанцями, ви погодилися. Ви мали повне право накласти на нього вето, навіть ціною моєї абдикації. Ви цього не зробили й через те тепер несете повну відповідальність за все, що сталося. Щоправда, Джербіно, ви були проти того, аби тривожити осиний рій, але й ви не скористалися своїм правом на вето. А тому ніяке вмивання рук вам тепер не допоможе, і я наказую вам, як людині, що добре знає стан справ у Страмбі, висловити чітку, конкретну й легкоздійсненну пропозицію, як урятувати принцесу Ізотту і кардинала Тіначчо.

– Я бачу тільки один-єдиний шлях, – сказав Джербіно, хитро й багатозначно всміхаючись у свою бороду.

– Який саме?

– Ще раз відвідати євреїв, гарненько їх потрусити, присмалити їм бороди й забити в скрипиці, щоб вони призналися, де ховають свої скарби, одного-двох для пристрашки повісити, кільком їхнім немовлятам розбити об мур голівки, кількох їхніх дочок віддати на втіху гвардійцям і так далі і таке інше, і не попускати доти, аж доки не буде зібрано необхідну суму. Це єдино можливий вихід. Так завжди робилося в скрутні часи. А я вважаю, що нинішній момент без перебільшення можна назвати одним із найскрутніших. Через те гайда на євреїв!

– Я не допущу цього! – вигукнув Петр.

– Я теж не допущу цього, – долинув згори жіночий голос.

І тієї ж миті на горішній площинці сходів, які вели з порожньої галереї до зали засідань, з’явилася герцогиня-вдова Діана, тримаючи за руку юродиву Б’янку. Герцогиня з голови до ніг була в чорному, що робило її струнку постать іще стрункішою; на ній не було ніяких прикрас, за винятком єдиного персня з великим чорним каменем, – ні сережок, ні кольє, ні брошок, а на гладенько зачесане біляве волосся було накинуте чорне покривало. Юродива теж була в чорному, в чорних плетених мітенках на червоних вимащених ручках; щоб не впасти зі сходів, однією з цих ручок, лівою, вона підтримувала спідницю, з-під якої було видно її жалюгідні, криві й пухкенькі ніжки, обтягнені чорними вовняними панчохами. У Страмбі подейкували, що герцогиня Діана скрізь з’являється тільки в товаристві своєї юродивої лише для того, щоб її одухотворенну красу належним чином відтінювала Б’янчина потворність, створюючи вигідне для герцогині порівняння на її користь; зараз, при появі герцогині з Б’янкою в залі засідань, коли вони повільно спускалися сходами, для всіх це стало беззаперечним, бо юродива, перше ніж стати на чергову приступку всією ногою, незграбно погойдувалася, щоразу обережно намацуючи її носком чорного черевичка; при цьому вона зосереджено зморщувала свого лобика