Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Взявши суху гілочку, він затис у ній трут і почав так легко і так обережно дути, що вогник, який уже з’явився, не міг померти від його дихання, а навпаки, мав розгорітися і спалахнути.

— Ну, що там у тебе? — не витримавши, гукнув Ашот.

Опустивши гілку, Асо тихо сказав:

— Почекай, зараз буде. — Але, піднявши гілку, завмер: вогонь погас, так і не народившись…

— З’їв! Ось вона, твоя манера кричати! — кинула Ашотові Шушик і вибігла з печери.

За нею вийшли й інші. Останнім плентався Асо, похиливши голову, нахмурившись. Він уже добув вогонь, добув ціною великого напруження, а тут йому раптом завадили, не дали довести діло до кінця…

— Ну, як? Не вдається? Може, ще спробувати? — запитав Ашот.

— Затупився кремінь… Уже немає гострих кінців, — відповів Асо, показуючи кремінець…

Ще одну ніч провели мандрівники в холодній печері. Морозний вітер вривався всередину; вночі Асо тихенько вийшов з печери, заклавши камінням вхід. А через деякий час повернувся і обняв свого нерозлучного друга Бойнаха. Застогнала у сні Шушик. Серце у пастуха стислося. «Хоч би цієї дівчини не було з нами», — подумав він і прикрив її своїм аба.

З глибини печери долинало одноманітне булькання води, а надворі лютувала хуртовина. Якою довгою здається ніч, коли людині не спиться!..

Про те, як став у пригоді досвід, набутий на лоні природи

Вранці у юних мандрівників був поганий настрій, у кожного страшенно боліла голова.

Асо схопився ще вдосвіта і зняв з Шушик своє аба: побачать хлопці — сміятимуться. Він вийшов з печери і сумно поглянув навколо.

Холодні, важкі хмари висіли над Барсовою ущелиною. Падав дрібний колючий сніг, б’ючи, ніби піском, в обличчя.

— Ну як? Погода не змінилась? — почув він позад себе голос Ашота.

— Здається, ні…

Ашот стояв без шапки, задумливо поглядаючи на небо. «Хуртовина не вщухає, це її справа. Але чому ніхто не прийшов із села? Батько за всяких умов дістався б до Барсової ущелини… Що ж тепер робити?.. Чекати ще, без вогню, без їжі чи спробувати самим вибратися звідси?»

Ашот і Асо довго радились, але, не знайшовши кращого виходу, вирішили ще раз спробувати добути вогонь. Асо знайшов уночі кілька кремінців і заховав у пазуху, щоб вони за ніч добре підсохли. Повернувшись до печери, він знову заходився кресати.

Коли, згоряючи від нетерпіння, товариші зібрались у пастуха за спиною, його охопив неспокій. Руки тремтіли, він не міг зосередитись у роботі, яка вимагала великої витримки й уваги. Адже хлопець знав, що іскра проходить довгий шлях, перш ніж перетвориться на вогонь!..

Спочатку повинен зайнятися трут. Від трута вогник перейде на шматочок вати, з вати — на сухий грибок. Грибок тліє, димить, але вогню не дає. Вогонь дають тільки сухі тріски. Та спробуй примусити ці тріски розгорітися від тліючого грибка, спалахнути, дати полум’я!.. Треба роздути вогонь, але як? Усе залежить від того, як дути, од відстані, з якої дуєш, від сили дихання. Якщо дути на вогонь дуже зблизька, вуглець, що виділяється легенями, може приглушити слабке полум’я; якщо дуже здалеку — дихання не торкнеться полум’я, а лише підштовхне повітря, багате на кисень і, ледве торкнувшись тліючої тріски, примусить вогонь розгорітись.

Усе це Асо знав, звичайно, тільки з досвіду і не міг добре пояснити товаришам. Крім того, сором’язливість не дозволяла йому зробити будь-яке зауваження товаришам, яких він дуже поважав.

На допомогу сором’язливому хлопцеві вчасно прийшла догадлива Шушик:

— Ну, Ашот, вчорашнє повторювати не будем. Давайте відійдемо далі! Чого ви стали у нього над душею?

Хлопці покірно відійшли, але не могли відвести погляду від ритмічних рухів пастуха.

Чхк, чхк, чхк, — бив Асо по кременю. В темряві печери знову розсипалися снопики іскор.

Ось ледь помітна цівка диму піднялася і обвилась навкруги білого ковпака Асо. Всі затамували подих, почувши запах тліючого трута.

Мабуть, за все своє коротке життя школярі нічого не ждали з таким нетерпінням, як зараз чекали тієї краплини полум’я, що нарешті спалахнуло в темряві печери. Поступово полум’я збільшувалось. Спочатку воно освітило бронзову шию і праве вухо Асо, потім, розірвавши темряву, червоними плямами заграло на химерних стінах печери. За спиною Асо, який стояв на колінах, почала рости його незграбна тінь.

Коли, радісно посміхаючись, хлопець підвівся, всі побачили біля його ніг маленьку купку гілочок, що диміли, потріскуючи і викидаючи язички веселого полум’я.

— Ура-а-а!.. — мов по команді, закричали хлопці. Оглушливо загавкав Бойнах, захопившись загальною радістю.

Під склепінням печери розляглася гучна луна.

А пастух щиро посміхався, і в його очах, схожих на чорні виноградини, відбивалися іскри народженого ним вогню.

— Дуй, дуй! — раптом сполошився Ашот. — Вогонь твій на останньому подиху!..

Всі кинулись до вогню, але він уже погасав. Асо наблизив один до одного кінці тліючих паличок, ліг і почав обережно роздувати завмираючий вогник. Ще, ще трохи, і дим клубами піднявся до стелі, поплив під високим склепінням печери.

Вогонь розгорявся, та Асо дув усе сильніше й сильніше.

Раптом почувся тріск, полум’я лизнуло брови хлопця, китички шарфа на його ковпаку і червоним язиком метнулося вгору…

Жодного звуку не вихопилося з уст мандрівників: вони боялися, що вогонь знову погасне.