Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Вони знову посідали мовчки; кожен віддався своїм невеселим думкам.

Десь у кутку печери капнуло. Раз, вдруге… Очевидно, сніг надворі починав танути. Але тут, під похмурим кам’яним склепінням, було так холодно, що Шушик уся тремтіла.

Ашот підвівся і роздратовано викинув камінь, що потрапив йому під ноги. Він був страшенно стурбований невдачею з добуванням вогню. «Чрихк, чрик!» — доносилося з кутка печери.

— Що ти там робиш, Асо? — спитав Ашот. — Нічого не вийшло?

— Ні, — винувато озвався пастух. — Кремінь не годиться…

Довго панувало напружене мовчання. Всі розуміли, що без вогню вони можуть загинути в цій холодній печері. Хоч би один сірник!

— Чого ж ми сидимо без діла? — нарешті порушив мовчанку Ашот.

І, взявши в руки дві палички, він почав запекло терти їх одну об одну. Йому допомагали інші, терли доти, поки вибились із сил. Нарешті, на гілочці, яку безперервно тер своїми мускулистими руками Ашот, з’явився димок і запахло горілим.

— Ну, як, по-твоєму? Можна руками добути вогонь? — переможно глянув Ашот на Шушик.

Запах горілого посилювався, і це підбадьорювало товаришів. Вони по черзі кинулись допомагати Ашоту. Але всі зусилля були марні. Вогонь не з’являвся…

Остаточно знесилившись, Ашот мовчки сів на холодну долівку.

— Хіба так вогонь добувають? Тільки й умієте гучні слова проголошувати! — почувся раптом голос Саркіса.

— А як? Адже так робили первісні люди, — спалахнув Ашот. У нього навіть руки тремтіли від утоми.

— Первісні люди!.. Знайшов з ким рівнятись! Фізику ти вчив? Ану, поясни за законами фізики, чому ніхто з нас не добув вогню тертям і що ми повинні зробити, щоб добути його?

Ашот нічого не міг відповісти. Він завжди думав, що Саркіс не цікавиться фізикою!.. Що ж йому тепер сказати?..

Якби в печері було зараз світло, Ашот міг би побачити глузливий погляд Саркіса.

— Поле тертя у твоїх паличок занадто велике, ось що! Тому вони тільки нагріваються, а вогню не дають… — пояснив Саркіс тоном ображеної людини. — Ти б у товаришів спитав спочатку, а потім уже давав команду.

Зауваження було доречним. Та хіба Ашот міг здатися?

— А малюнок у нашому підручнику про що говорить?

— Говорить про те, що ти не знаєш, як добути вогонь, — різко відповів Саркіс. — Треба спочатку в гладенькій дощечці висвердлити заглиблення, вставити в нього кінчик палички і тоді швидко крутити його долонями. Таке тертя двох поверхонь буде в п’ять разів менше, ніж було в тебе, а результати — в п’ять разів більші. Зрозумів? Пересвідчився тепер, що первісна людина краще, ніж ти, знала фізику?.. І не з книжок, а з практики.

На цей раз Ашот мовчки проковтнув образу.

— А де ж я знайду таку дощечку? — пробубонів він, Перебираючи галуззя. — Хоч би ніж був, щоб вистругати. Тьху ти чорт, нічого у нас нема… А що ти там робиш, Асо?..

Асо, зігнувшись, щось шукав. Він нагріб з долівки уламки каміння, підійшов до виходу, переглянув їх один за одним і… викинув. Потім вийшов і зразу ж мало не по пояс загруз у крихкому, м’якому снігу.

— Куди ти? — гукнув йому навздогін Ашот.

— Мені чорний кремінь потрібен… з гострим краєм…

— Так би й сказав. Гагік! За мною! Шушик, вийди погрітися на сонечку.

Слідом за ними вийшов і Саркіс.

Протоптуючи в снігу доріжку, хлопці рушили до підніжжя скелі.

В одному місці, де під виступом скелі, що низько навис над землею, було сухо, вони зупинились і почали оглядати щебінь.

— Це що? Кремінець? — подаючи Асо чорний камінь, спитав Ашот.

— Ні, кремінець схожий на чорне скло. Блискучий, гладенький, а краї гострі, як лезо ножа…

Саркіс підняв якийсь жовто-білий камінь і пильно роздивлявся його.

— Тобі сказали — треба чорний, — грубо зауважив Ашот.

— Не сердься на нього, Ашот. Це теж кремінь. Ану, дай я спробую… — лагідно проказав Асо.

Він підійшов до скелі і кілька разів ударив цим камінцем по нерівній стіні.

— Справжній кремінь! Ходімо!..

Поверталися до печери вже протоптаним шляхом, і Гагік, ідучи попереду, так гордо випинав груди, наче після переможної битви.

— Ну, знайшли? — нетерпляче спитала Шушик.

— Потім, — загадково відповів Гагік, і всі урочисто зайшли всередину.

Асо знову примостився в своєму кутку, одвернувшись обличчям до стіни.

— Що він там робить? Хоч би обличчя не ховав, щоб можна було з його виразу догадатися, — кинув Гагік.

Усі мовчки чекали. І раптом у темряві з’явилися золотисті іскри.

— Джан! — вигукнула Шушик.

— Тихо! — схопив її за руку Гагік, ніби боявся, що від її голосу зникнуть іскри.

Чхк, чхк, чхк!.. Асо висікав кресалом об кремінь іскри, які то поодинокими блискітками, то маленькими пучками розсипалися в темряві.

Навколо пастуха посідали навпочіпки всі і, витягнувши худенькі шиї, нетерпляче поглядали на його праву руку.

Ах, якби вогонь! Він розсіяв би холод і морок цієї непривабливої «квартири». Вони ніколи раніше не думали, яке важливе значення має вогонь в житті людини. Ні, видно, недаремно наші далекі предки поклонялись вогню.

Все частіше вилітали з-під криці снопи іскор, і в печері раптом гостро запахло паленим трутом.

Асо так зосереджено кресав, що для нього, здавалось, нічого важливішого зараз не існувало. Хіба що товариші. Адже через них він так і старався, схилившись над кусочком трута, який починав