Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Чи ж я не казав, що він десь поблизу? — Сантер скочив на ноги і з удавано зловісною посмішкою попрямував до нового «полоненого». — Тягніть його сюди і зв’яжіть так само, як і…

Він несподівано замовк, немов приголомшений побаченим, а потім радісно забелькотів:

— Що? Хто це? Я не сплю? Ущипніть мене! Невже це ви? Але як? Чому?

Роллінс теж із подивом витріщився на Сантера, а потім із радісним криком кинувся до нього:

— Містере Сантере! Яке щастя! Тепер я в безпеці!

— То вас звати Роллінс? — провадив далі Сантер. — Отже, це вас я збирався зловити? Вибачте мені! Але як ви тут опинилися?

— Я працюю помічником купця Бартона. Вчора поїхав у справах із двома товаришами, але вночі…

Роллінс раптово, мов уражений несподіваним здогадом, відсахнувся від Сантера, якого хвилину тому обіймав як друга, і запитав:

— Стійте, то це ви на нас напали?

— Виходить, що так. Але я ж не знав, що ви подорожуєте з ними! — заходився виправдовуватися Сантер.

— Чорт! Я стільки разів рятував вам життя, а ви влаштовуєте на мене засідку, як на звіра! Що ви собі думаєте?

— Я не впізнав вас у темряві. А потім ви втекли, — розвів руками Сантер.

— Так, утік, але для того, щоб потім повернутися й допомогти моїм друзям, з якими я подорожував. Тому я переховувався поблизу, щоб вичекати вдалий момент і… Але що я бачу? Ви їх зв’язали! Ще й так жорстоко! Я негайно звільню їх!

Він рішуче попрямував до нас, але Сантер стримав його.

— Стійте, містере Роллінсе! Ці люди — мої смертельні вороги! Я полював якраз на них!

— Ці люди — мої друзі! Ви зобов’язані звільнити їх!

— Мене не обходять ваші з ними стосунки. Вони образили мене, і я вб’ю їх. Я довго вистежував їх, і нарешті вони в моїх руках!

— Чорт! Як же прикро! Це справді ваші смертельні вороги? Але я таки мушу їм допомогти! Що вони вам зробили?

— Більше ніж достатньо, щоб десять разів підвісити їх за шию!

— Та ви знаєте, хто вони такі? Це ж Віннету і Вбивча Рука! Таких людей не вбивають просто так!

— Саме тому я не можу залишити їх живими!

— Ви справді налаштовані так рішуче, містере Сантере?

— Так, рішучіше бути не може. Зразу вам кажу, що не залишу їх живими.

— А якщо я попрошу вас відпустити їх на свободу?

— Навіть тоді.

— Але згадайте, ви переді мною в боргу! Я не раз рятував вам життя!

— Я пам’ятаю про це й ніколи цього не забуду, містере Роллінсе.

— Пригадуєте, що відбулося під час нашої останньої зустрічі?

— Що?

— Ви пообіцяли мені виконати будь-яке моє прохання.

— Гм. Справді.

— А якщо я тепер скажу це прохання?

— Прошу вас, не кажіть, бо тоді я змушений буду виконати обіцянку, я ж мушу дотримати слова. Будь ласка, скажіть це іншим разом!

— Не можу. Я маю зобов’язання, які для мене дуже важливі. Тож ходімо, містере Сантере, нам треба поговорити. — Роллінс узяв Сантера під руку й потягнув за собою, вони зупинилися оддалік від нас і почали розмовляти, активно жестикулюючи. Але до нас не долітало жодного слова.

Усе виглядало дуже правдиво, і якби ми не знали, що відбувається насправді, могли б дати себе обдурити. Потім Роллінс підійшов до нас і сказав:

— Мені вдалося отримати дозвіл трохи полегшити ваші страждання. Ви ж бачите, як я стараюся. Сподіваюся, мені вдасться визволити вас.

Він послабив наші пута настільки, щоб ми не були скрученими в коло, і повернувся назад до Сантера, щоб продовжити уявну суперечку. Минуло ще трохи часу, і вони з Сантером підійшли до нас удвох. Сантер сказав:

— Здається, сам чорт оберігає вас. Колись я поклявся цьому джентльменові, що виконаю будь-яке його прохання. Вам пощастило як ніколи. Він попросив мене звільнити вас, і я не можу йому відмовити — щоб не порушити свого слова. Тому я відпускаю вас обох на всі чотири сторони, хоч і знаю, що роблю найбільшу дурість свого життя. Але відпускаю вас без коней і без зброї!

Віннету мовчав, я теж.

— Ви що, язика проковтнули? Чому ви не дякуєте містерові Роллінсові?

Коли й на ці слова не пролунало відповіді, Роллінс сказав:

— Звичайно, що їм аж мову відібрало від несподіванки. Дозвольте, я сам їх звільню, — сказав він, нахиляючись до мене, щоб розрізати пута.

— Стій, — зупинив я його.

— Чи ви здуріли? Що таке?

— Ми не приймемо свободи без зброї і коней. Все або нічого!

— Це нечувано!

— Інші можуть думати, що хочуть, але ми з Віннету не підемо без свого майна. Краще померти, ніж залишити вам свою зброю.

— Але ви повинні радіти…

— Не сперечайтеся, містере Роллінсе, — перебив його я. — Ви чули, що я сказав. Ніхто не зможе переконати мене змінити думку.

Він знову пішов радитися з Сантером, до них долучився ще й Вартон.

— Мій брат сказав правильно, — шепнув Віннету. — Вони погодяться на наші вимоги, бо впевнені, що зможуть обдурити нас.

Я теж так думав. Звичайно, грабіжникам довелося пограти свої ролі ще трохи, вони імітували сумніви, тривогу і навіть суперечку, але врешті-решт всі разом підійшли до нас, і Сантер заявив:

— Сьогодні