Майже по-людськи - Тарас Титорчук
— Чорт!.. Чорт! Чорт! Чорт!
Він же думав у батька попросити грошей! Але всі ці турботи з від’їздом і батьковим небажанням його відпускати ніби ушкодили його спогади. Хоча — ні! Він згадував. Проте, кожного довбаного разу вирішував залишити це на потім, бо зараз не найкращий час, аби говорити з розсердженим або сумним батьком про гроші.
Нічого страшного. Попросить у матері. Може вона й відмовить йому, бо останнім часом не надто задоволена його допомогою в хаті та шкільними оцінками…, а також районом, де він проводить дні і ночі. Але він так не думав. Мама йому дасть.
А якщо ні? Що ж, тоді доведеться витягнути в неї. Хоча би частинами. А якщо вона все ж помітить? Може тоді не варто взагалі їй заїкатись про гроші, а зразу витягати з гаманця потрошку? Плюс, вона даватиме трохи кишенькових, і вже до кінця тижня сума повинна назбиратися…
Улас вирішив подумати над цим питанням вже в маршрутці.
Раптове «шШШШУХхх!..» вивело його із задуми. Цього разу, це були білі «Жигулі», що направлялись в бік Неражу. Ще жодного автомобіля на Потіївку, лише в ту сторону. Всі полишають провінцію і їдуть в місто.
Улас витягнув свій білий смартфон з кишені. Пів на п’яту. До маршрутки трохи менше тридцяти хвилин. Він засунув смартфон назад до кишені, обперся на товстий поручень будки, протяжно зітхнув і почав шукати очима, чим би міг себе зайняти. Від смартфону толку мало — майже розряджений. Він у нього швидко розряджався. Завжди. А все тому, що це був подарунок на День Народження і мати ходила вибирати смартфона без нього. Знову помилка батьків змушує його страждати. Ще півгодини знудженого часу, биття джмелів та квітів, ходінь туди-сюди з ризиком натрапити на скло чи собачу купку… Або на людську.
Його погляд упав на кущі в рівчаку, траву та дерева за нею. Нічого цікавого — сільське кладовище. Було б у нього більше часу, він би прогулявся туди, а за п’ять хвилин там нормально нічого й не роздивишся.
ШШШУХхх!
Чорний БМВ. Поїхав в сторону Неражу. Знову. По дорозі.
Дорога!
Улас став на ноги, та неспішно пройшовся до іншого краю. Асфальт приємно відчувався під підошвами черевиків. Він роззирнувся, побачив всі ті ямки вздовж дороги, та тут їх не було. Подекуди горбики височіли над асфальтом, десь — камінці щебню. Смола була м’якою достатньо, аби приємно відчуватися під черевиками, але сонце пекло не настільки сильно, щоб на дорозі лишились відбитки підошов.
Продовжуючи досліджувати асфальт, Улас так само неквапливо підійшов до середини дороги, там де її розділяли білі смужки. Тут йому на гадку спала ідея: а що, як машина буде їхати з високою швидкістю, чи встигне відбігти той, хто тут стоїть? В голові він почав проробляти різні сценарії такої ситуації, уявляв себе то слабенькою бабусею, то молодим і здоровим бодібілдером, то дівчиною на шпильках, то дитиною. Всім цим персонажам, невідь-чого, треба було дістатись до іншого краю дороги, або відбігти з її середини, аби втекти від різноманітних транспортних засобів, що мчали на них із різною швидкістю з різних боків. Ось так він скакав по дорозі, поки ледве помітив, що з боку Неражу на нього суне реальний транспортний засіб: здоровенний «Камаз», який вигулькнув з-за повороту туди. Та перше, він його почув і зупинився як вкопаний, не в змозі вирішити, куди йому рухатись, а також йти чи бігти. І лише коли фура повністю показалася з-за дерев, Улас зміг скерувати своє тіло назад, до будки. Водій — неголений свинопикий чолов’яга років п’ятдесяти — подививсь на нього, як на хворого. Та тут тобі не місто! Улас не зміг витримати його погляд. Натомість, поглянув на вантаж «Камаза».
То були колодки. Кльоци, як сказав би його батько. Однак це були не ті стовпи, що тато якось закопував у дитинстві, коли ставив нову огорожу. Це були величезні, рівно обтесані стовбури дерев. Що дивно, лежали вони не вздовж фури, а впоперек, і були закріплені якимись планками та обтягнуті товстеленною проволокою. «І де це їх так хвацько обробили, що вони ідеально рівно притулились одне до одної, як в старих американських фільмах біля якогось лісового будиночка, та ще й всі точно вміщаються впоперек у фурі, і в ті конструкції, що тримають їх докупи? Не на нашій пилорамі це робилось, це точно».
Від гуркоту «Камаза» задзвеніло у вухах, звуковий удар змусив відхилитись Уласа назад, як і потік вітру, що налетів після проїзду вантажівки повз зупинку. Мабуть від цієї халепи й джмелі порозлітались. Хлопець глянув ліворуч і поспішив перевірити своє припущення — зайнятися усе-одно було нічим. Коли він проходив повз будку, то побачив, що його пакет з одягом, книжкою та пляшечкою води знову впав. Лаючись, Улас заходився його піднімати.
А от його б ніхто не підняв. Принаймні, живого. Якби він забарився на секунду і ця махіна збила б його. Про що він думав? Скакав, як дурник, по швидкісній автотрасі, батько б його зараз за таке з’їв. Але — то батько. А от хлопцям буде що розказати.
Джмелі не порозлітались. Вони і далі кружляли над похиленими від ударів Уласового черевика квітами. Хіба джмелі збирають мед? Улас цього не знав. Запилюють квіти? Цілком можливо.
Без будь-якої втіхи, злоби чи усміху хлопець ще кілька разів вгатив правою ногою об квітки. Цього разу джмелі гуділи злісніше: зууу, зууу, ЗУУУ! Їхні кружляння не були схожі на поведінку, типу: не-заважайте-нам-працювати. Скоріше: ви-нас-розізлили, якщо-не-припините-ми-завдамо-удару.
Дивлячись, як ці створіння метаються туди-сюди, Улас згадав приємні деньки, коли вони з хлопцями зупиняли та кепкували з міських лошків в пустельних темних провулках. Ті пацанчики точно так само метушилися, коли їх наполегливо просили дати закурити. Іноді улов був не
