Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ми ще не знаємо, що їх привело сюди, але вони врятували нам життя. Чудо це чи ні, не знаю, але приїхали вони вчасно.

— Не впевнений щодо чудес, але Вбивча Рука, Віннету та Сем Гоукенс здатні і самі себе захистити. Звичайно, тепер драгуни покажуть червоношкірим, де раки зимують, але ми б і без них не пропали.

— Думаєте, ми повинні поїхати слідом і допомогти їм?

— Навіщо? Вони й так упораються.

Віннету, мабуть, подумав те саме, бо разом із Гаррі вже в’їхав у «фортецю». Слід було виконати сумний ритуал і віддати останню шану нашим полеглим товаришам. Розшукавши їхні тіла на місці нічного бою, ми перенесли їх до скелі, де я і Сем Гоукенс почали копати могилу, щоб поховати вестменів за християнськими звичаями. Віннету і Гаррі схилилися над Вогняною Рукою, оплакуючи загибель друга й батька, як раптом апач приклав вухо до його грудей і вигукнув:

— Уфф! Він живий!

Ці слова ніби вдарили нас усіх струмом. Гаррі від радості аж скрикнув. Ми кинулися допомагати апачеві, і за деякий час Вогняна Рука справді розплющив очі. Він упізнав нас і всміхнувся синові. Але говорити ще не міг. Незабаром він знову знепритомнів. Я оглянув його. Куля Парраноха пройшла біля серця, пронизала легеню й вилетіла під лопаткою, він втратив дуже багато крові, але тепер його життя, здається, було поза небезпекою, якщо вдасться облаштувати йому належний догляд. Віннету відразу ж перев’язав його спеціальним індіанським методом. Потім треба було подбати і про наші рани, бо без ран з того бою не вийшов ніхто. На жаль, інших наших товаришів воскресити не вдалося, вони заплатили життям за необережне рішення.

До полудня повернулися драгуни, що розгромили зграю індіанців, не втративши жодного солдата. Їхній капітан розповів нам, що, дізнавшись про спробу індіанців понка напасти на поїзд, їхній комендант послав загін, щоб покарати дикунів. Заставши їхні стійбища порожніми і зрозумівши, що червоношкірі вирушили по наші душі, драгуни кинулися на допомогу і таки встигли.

Щоб дати перепочинок коням, вони лишилися у нас на три дні. За цей час ми поховали мертвих. Від’їжджаючи, капітан запросив нас у форт, щойно Вогняна Рука одужає настільки, що можна буде його транспортувати. У форті його зможе оглянути лікар. Ми, звичайно ж, погодилися. Те, що мій старий друг Сем Гоукенс був страшенно засмучений смертю Діка Стоуна і Вілла Паркера, і так зрозуміло. Він кілька разів запевнив, що в майбутньому безжально вбиватиме кожного індіанця понка, якого зустріне. Але в мене з цього приводу була інша думка: Парранох був білим, тож я знову переконався у своєму давньому припущенні, що індіанці стали жорстокими й агресивними лише під впливом білих.

Минуло три місяці після тих усіх подій, а наслідки їх ми й далі гостро відчували. Надія на одужання Вогняної Руки стала дійсністю, але одужання це відбувалося дуже повільно, через слабкість він ще не міг підводитися з ліжка. Тому ми відмовилися від ідеї перевезти його у форт. Рана Гаррі виявилася набагато легшою — він уже щодуху гарцював на гнідому жеребці, який дістався йому від Парраноха, і вправлявся у стрільбі зі свого незвичайного пістолета, мріючи про зустріч із войовничими індіанцями понка. Віннету мав багато поранень, але не надто небезпечних, і поволі вони рубцювалися. Мої рани й рубці були невеличкі, поболювали, але також гоїлися. Сем Гоукенс постраждав у сутичці менше за всіх.

Вогняна Рука усвідомлював, що довго ще не зможе повернутися до звичного для вестмена способу життя навіть після повного одужання, тож намірився поїхати на Схід, пожити разом із Гаррі у старшого сина. Для цього треба було продати запаси хутра у форті, щоб мати гроші на дорогу. Але у форті нам не вдалося знайти покупця, а везти стільки шкурок із собою було би складно. Ми не знали що робити.

Несподівано допоміг один із солдатів, залишених нам для охорони; він згадав, що на річці Таркі-Крік живе продавець, який торгує у прерії усім, що має хоч якусь цінність. Але найважливіше було те, що він не обмінював товар на товар, а платив грошима. Цей чоловік міг нам допомогти. Але як привезти його сюди? Солдати, які охороняли нас, не мали права залишати пост. Тож доведеться їхати комусь із нас. Зголосився їхати я. У тій місцевості, за словами солдата, господарювали зграї войовничих індіанців із племені сіу-окананда. Купців вони не чіпали, оскільки вимінювали в них за хутра, які не були в очах сіу чимось цінним, зброю, боєприпаси, ковдри, «вогняну воду»[76] й різні дрібнички. Але кожному іншому білому, який з’явиться там, слід було поводитися дуже обережно. Почувши все це, я не надто злякався, але таки зрадів, коли разом зі мною став збиратися в дорогу й Віннету. Вогняна Рука нашої допомоги вже не потребував, адже з ним залишалися Гаррі і Сем Гоукенс. Вони доглядали за вестменом, а солдати по черзі виходили на полювання й забезпечували їжу.

Ми рушили в дорогу, а завдяки тому, що Віннету прекрасно знав ті місця, вже через три дні дісталися до берегів Таркі-Крік, або, як її називають білі, Таркі-Рівер. Річечок з такою назвою там було кілька, але та, до якої ми прямували, славилася серед вестменів тим, що на ній відбувалися найкривавіші сутички з індіанцями племені сіу.

Але як знайти потрібного нам купця? Якщо він був у стійбищі індіанців, їхати туди було небезпечно. Однак уздовж річки вже з’явилися перші білі поселенці, які почали орати родючі цілинні землі, от їх ми й вирішили розпитати.

Ми рушили уздовж берега, але ознаки присутності поселенців виявили тільки ближче до вечора: поле, засіяне житом, плодові дерева. Біля струмка, що впадає в Таркі-Крік, ми побачили невеликий, обнесений парканом будинок із масивних колод. Такий самий паркан оточував і