Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Чіпляючись руками за валуни, я поліз угору, але тут із боку входу долинули постріли. Хитрий Парранох, мабуть, залишив зовні десяток індіанців, щоб розіграти напад і відвернути нашу увагу від справжньої небезпеки. Я з усіх сил дерся вгору, мої пальці вже чіплялися за край виступу, до якого я так прагнув, як раптом камінь вислизнув з-під моєї ноги, і, не втримавшись, я полетів униз, перераховуючи ребрами всі гострі й тупі кути скелі. Від удару об землю я знепритомнів.

Коли отямився і згадав, що зі мною сталося, індіанці були від мене вже за кілька кроків. Тіло пронизував гострий біль, але я скочив на ноги, вистрілив кілька разів по темних силуетах і, піднявшись на спину Ластівки, помчав геть. Я не міг лишити коня в небезпеці.

Індіанці зрозуміли, що їх виявили, і з диким виттям побігли за мною. На жаль, біля багаття нікого не було. Мисливці клюнули на хитрість Парраноха й побігли до виходу, чекаючи нападу звідти, і тільки тепер звернули увагу на мої постріли.

— У чому справа? — крикнув мені Вогняна Рука. — Де вас чорти носять? Індіанці атакують вхід!

— Вони вже в долині! — відповів я. — Швидше в печери!

Індіанців було набагато більше, ніж нас, і єдиною можливістю врятуватися від неминучої загибелі був відхід до печер, де, ховаючись за камінням, можна було відстрілюватися. Але, на жаль, було вже надто пізно. Всупереч своїм звичаям червоношкірі не стали чекати, поки зберуться усі, а кинулися на мисливців, настільки приголомшених несподіваною появою ворога, що тільки коли побачили занесені над головами томагавки, вони отямилися і почали відбиватися.

Може, я ще встиг би дістатися до своєї келії, але Гаррі, Вогняна Рука й Віннету потребували моєї допомоги.

— Ідіть під скелю! — кричав я, завдаючи ударів озвірілим червоношкірим.

На мить вороги втратили впевненість, відступили й відкрили нам шлях до стрімкої скелі, де ми могли б не боятися удару в спину.

— Чому таке мало трапитися саме зі мною, качка б мене копнула! — долинув зі скелі знайомий голос. З вузької ущелини, куди насилу могла протиснутися людина, визирала голова Сема Гоукенса. — Навіщо Ви показали червоношкірим, де ховається старий єнот Сем Гоукенс?

Маленький хитрий чоловічок був єдиним, хто миттєво збагнув, де шукати порятунку. І хоч ми привели до нього розлючених червоношкірих, він без вагань вхопив Гаррі за руку й потягнув до себе в ущелину.

— Лізьте сюди, мій маленький сер, для вас місця вистачить.

У рукопашному бою, коли навколо миготять тіні, коли неможливо прицілитися й часто навіть не встигаєш натиснути на курок, карабіни, рушниці і штуцери не надто допомагають. На щастя, трапери готувалися зустріти індіанців біля входу в долину, і ножів та сокир у них вистачало. Тільки Гоукенс і Гаррі, сховані у скелі, могли скористатися вогнепальною зброєю. Гоукенс заряджав, а хлопчисько стріляв. Порохове полум’я виривалося з ущелини, з одного боку якої стояв я, а з другого — Вогняна Рука. Це було жахливе побоїще, яке важко собі навіть уявити. Багаття відкидало мерехтливі криваві відблиски на темні постаті індіанців і траперів, дзвеніла сталь, чулися короткі зойки білих і несамовите виття червоношкірих. Земля трусилася під важкими тілами воїнів, які боролися один з одним. У нас не зосталося сумнівів, що доля наша вирішена наперед — нас було занадто мало, щоб вистояти, а допомоги не було звідки чекати. Але нікому не хотілося покірно приймати смерть, кожен прагнув продати своє життя якнайдорожче. У такі хвилини до білої людини приходять спокій і рішучість, які подвоюють її сили і дають перевагу над червоношкірими.

Я згадав обличчя батьків, які залишилися за океаном і більше ніколи не отримають звістки від сина. Але потім видіння зникло, і прийшла холодна ясність розуму.

Я не міг пробачити собі, що залишив штуцер у печері, куди зараз ніяк не можна було дістатися. Два дні я тільки й робив, що передбачав, застерігав, радив, але врешті-решт змушений власною кров’ю розплачуватися за чужі помилки. Від злості й гіркоти я з такою люттю став розмахувати томагавком, що Сем Гоукенс подав голос зі свого сховку.

— Чудово, сер! Ось це робота, на яку приємно подивитися! — хвалив він мене. — Ми з вами прекрасна пара. Як шкода, що нас приб’ють, а то б ми з вами вполювали ще не одну шкурку і в бобрів, і в червоношкірих.

Крик маленького вестмена пролунав несподівано голосно, і його почув навіть Вілл Паркер, який, попри вчорашнє поранення, бив індіанців приклáдом. Вілл крикнув Семові:

— Семе Гоукенсе, — загукав він. — Якщо вже тобі так захотілося подивитися на щось веселе, то вилазь зі своєї нори і дивися сюди! Старий єнот, ти називав мене ґрінгорном! Ха-ха-ха! Скажи, хіба ґрінгорн нічого не навчився?

За два кроки від мене, впираючись спиною в скелю, стояв Вогняна Рука. В одній руці він стискав ніж, у другій — томагавк, але здавалося, що в нього не дві руки, а чотири — так спритно він розправлявся із супротивниками, які кидалися на нього. Забризканий із ніг до голови своєю й чужою кров’ю, він твердо стояв на широко розставлених, наче врослих у землю ногах, сиве волосся довгими пасмами звисало з його голови, богатирська постать приваблювала індіанців, як полум’я свічки манить нічних метеликів. Він дістав більше ран, ніж я, але жодна з них не звалила його з ніг.

Несподівано з гущі сутички виринув Парранох і з криком кинувся до Вогняної Руки:

— Нарешті я добрався до тебе! Згадай Рібанну й загинь!

Коли він пробігав повз мене, я вхопив його за плече і замахнувся томагавком. Він упізнав мене, дивом устиг ухилитися від удару, і моя зброя зі свистом розрізала повітря біля його вуха.

— Ти теж тут? — скрикнув він. — Тебе я візьму живим!

Він промчав повз мене й вистрілив швидше, ніж я встиг занести руку для наступного удару. Вогняна Рука