Козацький оберіг - Дмитро Білий

— Найняв його Чалма-бек…

Вже сірів ранок, коли Данько доплентався до свого ліжка й відразу ж заснув. Нічого й казати — сни йому снилися не дуже веселі: то він намагався втекти від великих чорних потворних псів, але ноги ніяк не хотіли зрушити з місця, то бачив могутнього чоловіка, який відбивався довгим мечем від безлічі нападників, то високе полум’я над палаючим замком. І тільки під кінець цих тяжких марень раптом побачив він жінку, яка простягала здалеку до нього свої долоні, від яких віяло теплом та ласкою. Данько уві сні побіг їй назустріч і… прокинувся.

Декілька хвилин він сидів на ліжку кліпаючи очима. Дивний — тривожний і водночас щемливий — сон усе ще не відпускав його. Тривога стискала серце, але за віконцем привітно сяяло сонце, тож світ навколо вже не здавався таким похмурим.

Хлопець швидко одягнувся, вискочив на подвір’я, вмився колодязною водою і побіг на замкову площу, де завжди можна було дізнатися новини й зустріти своїх друзів. Першого він побачив Тиміша. Звістка про те, що Данько переміг якихось вбивць у степу, та ще й разом з козаком Голотою захопив одного з них у полон, уже встигла облетіти всіх замкових мешканців, обрости чутками, у яких кількість переможених Даньком ворогів істотно збільшилася. Це робило Данька в Тимішевих очах справжнім героєм. Але Тиміш зробив вигляд, що нічого тут особливого нема і, привітавшись з другом, почав зосереджено розглядати горобця, який радісно купався в пилюці.

— Далеко зібрався? — так, між іншим, запитав Тиміш.

— Та так, по справах своїх козацьких, — статечно відповів Данько, намагаючись наслідувати інтонації козака Голоти. — Ну добре, я пішов.

Данько вирушив далі, але почув за спиною благаючий голос Тиміша:

— А мене з собою візьмеш?

Данько змилосердився й майнув рукою:

— Гайда за мною!

І друзі весело побігли до замкової площі. Але Тимішу не вдалося цього разу долучитися до козацьких справ. По дорозі вони зустріли його матір, яка суворо нагадала, що хлопець має доглянути за худобою. Тиміш сумно поплентався додому, а Данько вирушив на пошуки козака Голоти.

Соцький Заруба й козак Голота стояли на вежі та уважно розглядали степ.

— Староста наш зараз у Вільні, сил значних на Порубіжжі немає, тож якщо раптом Орда наскочить, може бути лихо, — замислено сказав Заруба.

— Треба по зимівниках проскочити та про всяк випадок козацьке товариство зібрати, щоб бути напоготові.

— Добре було б, — погодився соцький.

— Доброго ранку, пане соцький, доброго ранку, пане Голото! — почувся ввічливий голос Данька, який уже встиг забігти на вежу.

— От вояк — як вітер носиться! — засміявся Голота. — Чого тобі вдома не сидиться?

— Такий у хаті хіба всидить. — Махнув рукою соцький. — О, а ось і панотець йде.

Дійсно, під вежею стояв отець Григорій та заклично махав рукою. За кілька хвилин вони спустилися до панотця і привітались. Отець Григорій виглядав утомленим, його сива борода була скуйовджена, але очі радісно блищали.

— Ось що, панове, — сказав священик, — я всю ніч думав і згадав. Коли той сердега Шершень, Царство йому Небесне, малого до нас привіз, останні слова його були — малюк, Оберіг, серце фортеці…

— Так, і що це значить? — здивувався соцький.

— Так я ж і кажу — думав я всю ніч і ось що надумав. Наш замок побудували на місці якоїсь стародавньої фортеці. Може, десь є якийсь старий камінь, що може вказати на таємницю Оберегу?

Козак Голота повів плечима:

— А що це за стародавня фортеця була?

Тут очі панотця так і засяяли, і він показав стос старих, жовтих і цупких листів.

— Замок наш років шістдесят тому за наказом Великого князя збудували, а я сюди службу правити приїхав з Києва двадцять п’ять років тому. До мене служив у замковій капличці один старий священик, який господарські записи вів, — хто народився, хто хрестився, хто вмер. Коли я сюди прибув, він уже преставився, а його папери у скрині до сьогодні збереглися. Я ці записи особливо й не дивився. Аж сьогодні вранці Господь мене осінив, і я їх трохи погортав. Так ось, що я там прочитав, — з цими словами панотець почав гортати сторінки.

— Панотче, можливо, ми десь у вас їх прочитаємо? — запропонував Голота, озирнувшись навкруги.

— Добре, — погодився панотець, і вони всі відправилися до каплиці.

Обережно розклавши листи на столі, отець Григорій почав перебирати їх промовляючи:

— Так, так, не ці, тут про хрестини, тут… еге, ось! — Від паперів піднімався стовпчик пилу, Данько навіть чхнув. Панотець суворо глянув на нього, і хлопець схопився за ніс, щоб не заважати.

— Так, ось, — повторив панотець і почав читати:

«Із Божою допомогою прожив я довгий вік. Старча неміч та хвороби свідчать, що наближається час предстати перед Спасителем. Сподіваюся, що прохання начальника замкової сторожі до старости буде прийняте милостиво, і до нашого замку пришлють нового священика. Тоді серце моє буде спокійним, коли в цьому небезпечному місці люди не будуть позбавлені Божого слова та благословення.

Багато чого сподобив мене Господь бачити за мій недовгий вік. Бачив багато великих подій і великих людей. Тільки знаю, що час зітре на порох все, що, здавалося б, має стояти вічно. Тому хочеться мені, щоб хоч щось залишилося на цих сторінках. Не думаю, що відміряв мені Бог ще багато часу, але все ж хотілося б мені залишити для тої доброї людини, якій потраплять на очі ці письмена мої, ту таємницю, яка вже тридцять років лежить тяжкою вагою на моєму серці. Можливо, стане вона у пригоді добрим людям, і молюся я Богу, щоб не прислужилася вона силам темним.

Тридцять років я живу в цьому замку й віддано правлю службу Божу в каплиці. Лише я знаю, яка велика таємниця прихована серед стін цієї фортеці. Тому й міркую я, що прочитати це зможе людина, яка в замку Святу службу править і, можливо, те, що я пишу зараз, зможе статися їй у нагоді…»

— Тут взагалі довго читати, тут він і про себе пише і про те, як його митрополит через прохання Великого князя відправив до цих степів, — перервав отець Григорій, — я ось що хочу — саме про наш замок прочитати, і ось ці листки окремо відклав:

«…Нарешті прибули ми на місце, де князь призначив будувати фортецю. Місцевість ця немовби Господом Богом призначена для того, щоб звести твердиню неподолану для будь-якого ворожого війська. Видко, і