Козацький оберіг - Дмитро Білий
Ще козак Мамай сказав нам, що батько цього малюка непростого роду й тому знає, де у замку захована звістка про те, як і де Оберіг шукати. А ще передав козак Мамай нам порожній сагайдак для стріл та порожні піхви від меча і сказав, щоб ми батькові цього малюка передали…
Почувши ці слова, соцький Заруба аж стрепенувся, але переривати розповідь козака не став.
— Розпрощалися ми із козаком Мамаєм, і поїхав він далі, відомими тільки йому стежками, а ми погнали своїх коней до хутора, де мешкав Грім. Цілий день скакали ми степом і під вечір дісталися до яру, де той хутір знаходився. Тільки вже коли під’їжджали, побачили, що запізнилися. Вже здалеку видно було, як над яром дим стелеться. Поганий дим, чорний.
Ми чвалом туди коней погнали. Підскочили, бачимо — хутір горить, старий Грім з уламком шаблі лежить у калюжі крові. Біля хати скупчилися ординці, серед них якійсь кремезний чолов’яга в розідраній одежі здоровенним мечем відбивається, а за його спиною жінка немовля до себе притискує. Ми, не довго думаючи, у цю веремію і врубалися. Я відразу двох з пістолів поклав, почав інших мов курчат на спис нанизувати. Шершень теж задніх не пас. Так ми удвох нападників розпорошили. Чоловікові з мечем дві стріли в ноги влучили, він на коліна впав, до нього Шершень підбіг, щоб підтримати, я від жінки ординців повідганяв.
Бачимо, перемога вже на наш бік схилилася — нападники по ярку розсіялись. Я жінку заспокоюю — кажу: усе, ворогів відбили. Чоловік з мечем тим часом щось намагається Шершню сказати.
Та зарано ми перемогу святкували. Побачив я, що до яру не менше сотні ординців чвалом на конях пре. Та всі в чорному одязі, а попереду сам Чалма-бек. Я його відразу впізнав по блясі з вовчою пащею. Тут чоловік ледь на ноги підвівся й меч підняв. — Рятуйте жінку та малого, — вигукнув, — а я їх затримаю!
«Еге, так діло не піде,» — подумав я. Підхопив я його та на свого коня спробував підвести, але він мене відштовхнув, ніби кам’яною брилою гепнув, і насупроти горлорізів Чалми-бека з мечем став. Твердо стояв, ніби й не поранений був зовсім. Шершень на коня скочив та до жінки, щоб її з малим підхопити. Жінка дитину козакові простягнула. І тут побачив я, що Чалма-бек швидко, немов блискавка, схопив лук та стрілу пустив. Та стріла прямо жінці під ліве плече і вп’ялася. Бідолашна так і впала коню під ноги. Отже-ж, думаю, не змогли ми чоловіка та жінку оборонити, то хоч малюка врятуємо.
Підхопив я спис і навперейми ординцям кинувся. Озирнувся, а за конем Шершня тільки курява знялася. Ну, а далі — звична справа. Бився я, аж поки мене кляті бузувіри всього списами не поштрикали. Останнє, що побачив я, — чоловіка на арканах за конями волочуть, а решта за Шершнем в погоню кинулися. Кінь мене врятував — непритомного з бою виніс. Скільки часу минуло, поки я до тями прийшов, — не знаю. Тільки вже була глуха ніч. Мабуть, дуже ординці поспішали, тому мене й не добили, подумали, що я вже й так мертвий. Навколо степ та могили, я весь порубаний. Так я і їхав ніч, аж поки знову непритомний з коня не звалився.
Підібрали мене чумаки, що у Крим по сіль йшли. Від смерті вони мене врятували та вилікували, але на Перекопі на нас якісь харцизи налетіли. Половину чумацької валки погромили й мене, ще хворого, захопили в полон. Ну а там далі, що зі мною було, до нашої справи не відноситься. Продали мене на галери, через півроку я втік, а там вже в яких краях мене не носило! Ось тільки через дванадцять років повернувся і, бачу, прийдеться таємницю Зберігачів і Оберега далі розплутувати…
Глава 9.Таємниця Готської фортеці
Коли козак Голота замовк, запала тиша. Данько відчув, що все його тіло тремтить, а на очах мимоволі з’явилися сльози. Вражені панотець та соцький похмуро мовчали, роздумуючи над дивовижною розповіддю Голоти.
— Бач, — стиха промовив соцький Заруба, — відкрилася таємниця самотнього вершника, який привіз сюди Данька, а сам помер від ран.
— Але скільки нових з’явилося! — зітхнув отець Григорій.
— Не сумуй, друже, — Голота, побачивши зніяковілий стан малого, поклав тому руку на плече, — ми всьому цьому раду дамо!
Данько із вдячністю шмигонув носом. Тут, серед добрих, розумних і сильних людей, він відчував себе безпечно, але за вікном чорніла ніч, у якій зачаїлося, очікуючи саме на нього, чимало небезпек.
— Я усі ці роки думав, — знов заговорив Голота, — що то за чоловік та жінка були? Звідки вони у степу з’явилися? Чом звістка про Оберіг у вашій фортеці захована й де її шукати? Здається мені, що чоловік той встиг Шершню цю таємницю переказати, та тільки братчик мій її з собою до могили забрав.
— Ну про це ми ще встигнемо поговорити, — рішуче сказав соцький, — а зараз слід у того зарізяки, якого ви у степу захопили, довідатися, хто його підіслав на Данька напасти?
— Так, панове, цю справу дозвольте мені самому з’ясувати, — козак Голота рішуче підвівся з лави.
— Може і я піду? — запитав отець Григорій. — Може, святий хрест, молитва та покаяння вплинуть на бісову душу?
— Щиро дякую, панотче, але для таких випадків наші особливі козацькі засоби є, — твердо відмовився Голота.
Усі вийшли надвір. Полоненого тримали в замковому арсеналі, де було обладнано підвал для в’язнів. Коли панотець, соцький, Данько й Голота підійшли до великих, окутих залізом дверей, що вели до арсеналу, стражник, який вже встиг задрімати, здивовано підвівся й подивився на них. Козак Голота взяв у руки смолоскип і став навпроти дверей.
— Впусти його, — коротко наказав соцький стражникові. Раптом десь із глибини льоху почулося протяжне виття. Данько аж зблід, а панотець перехрестився.
— Мабуть чує, що ми з ним зараз балакати будемо, — посміхнувся Голота, звично перевірив, чи легко сидить у піхвах за шкіряним поясом кинджал-чингал, і рішуче зробив крок по сходах у темряву…
…Панотець перехрестив його навздогін і перехрестився сам…
…Потяглися довгі хвилини. Данько вже не знав, що й думати. Події, які зливою впали на його бідолашну голову останнім часом, здавалися йому темним вихором, що неухильно втягнув його у зовсім інший світ. У цьому світі залишалися всі знайомі люди, але сам світ раптом змінився з сонячно-яскравого на похмурий, небезпечний і сповнений зловісних таємниць та жахливих пасток…
Нарешті почулися
