Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхідність все це Русь, чи будуть одностайні в законі новому землі, городи, люди, чи повалять вони богів старих, з якими далі не можна вже жити?
Ні, князь Володимир знав, що перемога на брані з ромеями - це тільки початок великої сварги на Русі, як і колись, душа його відчувала попереду громи й грози, єдине, що підтримувало в цю годину, була певність, що розсудив сам на роздоріжжі шляхів справедливо й вірно, глибоко вірив у прийдешнє.
Великою ціною далась ця перша перемога! Скільки горя, муки приймуть ще руські люди, скільки сліз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князеві Володимиру !
Глухо б'ють і б'ють копитами коні, вгорі висять у високості неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовваніють могили, стоїть кам'яне богатирство.
А десь по ліву руку широким Дніпром від берега та до берега, з кручі і на кручу посувається воїнство лодійне, пливе насад з теремом, з віконця його поглядає на Дніпро й голубе плесо цариця Анна.
Вона чудова, напрочуд красива, може, вона, як кажуть гречини, одна з кращих жінок світу, але ж князь Володимир не шукав її краси, не про неї мріяв, не йому, що має вірну, люблячу жону Рогніду й численну родину, не йому, що пізнав звабу з братовою Юлією й досі спокутує любовний гріх, добиватись руки грецької царівни.
Проте все це сталось, виправити вже нічого не можна. Нині, коли князь Володимир їде в полі далеко від цариці Анни, йому легше, бо він не любив, не любить і не любитиме її, але Київ все ближче й ближче, там жона Рогніда, боги, люди. О, якою дорогою ціною заплатив він за перемогу, невигойна рана зяє в його серці!..
...Вони їдуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслі, Переволоку над Сулою, невдовзі після Переяслава їхнім очам відкривається город Київ.
2
Першого ж вечора, прибувши до Києва, князь Володимир пішов до Рогніди - він не міг мучитись і страждати, хотів говорити одверто, як їм тепер бути.
Рогніда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесі. Вона не допитувалась у когось про це - боярині, воєводші, навіть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесі мир, узяв собі жону-василісу і сам став василевсом. Тепер князь уже приїхав з комонним воїнством до Києва, а цариця Анна їде на подіях.
Рогніда зрозуміла, тільки Володимир переступив поріг світлиці, чого він прийшов у цю вечорову годину до неї, вона знала, що рано чи пізно між ними має відбутись розмова, не думала тільки, що станеться все це так швидко.
Непокоїло княгиню й те, що про події в Херсонесі вже знали, либонь, і діти, кілька днів вони уникали її, і не тому, що не хотіли з нею говорити. Ні, вони не знали, що сказати матері, як допомогти їй у великому родинному горі.
Особливо хвилювався син Ярослав, раз і другий він заходив до неї, але мовчав. Якось мати загледіла на очах його сльози; три дні тому Ярослав поїхав у розпуці на лови за Дніпро і там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремі, в палаті поряд.
Однак зараз думати про це не доводилось - князь Володимир стояв біля порога - в темному платні, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем біля пояса, з непокритою головою, тільки стомлений, змарнілий.
- Добрий вечір тобі, Рогнідо!
- Добрий вечір і тобі, Володимире...
Він не пішов до неї, не обняв і не поцілував, як раніше, повільно ступив уперед, сів так важко на лаві, що меч загримів по підлозі, спер голову на руки.
- Я прийшов до тебе говорити...
- Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала.
- Буду одвертий, Рогнідо... Сталося те, чого не хотів, про що не думав...
- Дивуюсь, що так говориш, - відповіла на це Рогніда. - Ти, пригадую, хотів перемогти Візантію - і от переміг, ти хотів стати нарівні з імператорами - і нині називаєшся василевсом, ти думав охрестити Русь - і охрестиш її...
- Тобі, бачу, - спробував посміхнутись Володимир, - достеменно відомо, що сталось у Херсонесі, але одного ти не знаєш...
- Ні, Володимире, - сказала Рогніда, - і це, єдине, я знаю - ти василевс, бо став мужем василіси Анни... Спасибі тобі, Володимире, що не привіз її одразу сюди, а сам приїхав раніше - велика Гора, але тобі з двома жонами тут було б тісно... Боже мій, бозке мій, - з великим болем сказала Рогніда, - ти й колись приїхав один на Гору, а мене покликав пізніше, нині цариця Анна їде десь у лодії, ти ж тут вирішуєш свою долю.
- Ти глузуєш з мене, Рогнідо?
- Я ніколи, вір мені, не глузувала з тебе, просто говорю про суєтний світ - який він безжальний і жорстокий.
- Невже ж ти думаєш, що мені легко жити в цьому світі?
- Ні, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобі було легко жити, якщо колись люди взнають твоє життя, вони здригнуться...
- І проклянуть? - запитав Володимир.
- Ні, не проклянуть, бо ти більше, ніж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... І я, Володимире, розумію, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив іти супроти ромеїв. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив і християнство прийняти...
Вона замовкла.
- Мусив ти, Володимире, і василевсом стати, одягти корону, ти - достойний ним бути, інакше ти не був би і руським князем... Пригадуєш, коли йшов на брань супроти ромеїв, ми з тобою говорили про це...
- Пригадую, - тихо промовив Володимир.
- Одного не розумію, - закінчила Рогніда, - як міг ти, мене жоною маючи, мислити про іншу, нічого мені не сказавши, взяти нову, ще одну жону?
- Рогнідо! - приклавши руку до серця, відповів він. - Коли я йшов на брань, ні про яку царівну не мислив, укладаючи ряд з імператорами, про це не думав, але грецькі імператори суть лживі і хитрі, я їм не вірив і не вірю, через що зажадав у них руки царівни Анни...
- Видно, дуже бояться тебе
