І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Я теж тремчу за вас, Моніко! Я віддав би всього себе, останню краплину крові, щоб вас захистити… І все ж я не можу піти з вами до макі, хоч певен, що вони мене приймуть!
— Але чому, чому? Адже ви не з ними, тими, хто одягнув на вас цей мундир! Ви з нами!
— У мене е обов'язки.
— О, ви не любите мене, Генріх! — з розпачем вигукнула дівчина.
— Моніко! — Генріх стиснув її руки. — Коли б я міг усе вам пояснити, ви б зрозуміли, ви б не зробили мені так боляче, як робите зараз… Але я не можу нічого пояснити, не маю права. Навіть вам, хоч вірю вам і люблю вас!
— Яка я була щаслива тільки-но, і як швидко все минуло! Що ж, я не можу прохати у вашого серця більше, ніж воно може дати… Трохи закоханості, трохи жалю і… багато обережності!
— Але ж я не себе бережу. Моніко! І навіть не вас, хоч немає в мене людини дорожчої, ніж ви!
— Боже мій, Генріх, ви говорите якимись загадками! Ви весь для мене загадка! Я навіть не знаю, хто ви і до чого прагнете!
— До того, що й ви! Я хочу бачити свою Батьківщину вільною. У мене, як і у вас, є своя мета, заради якої я ладен вмерти, витримати найтяжчі муки…
— Чому ж ви не хочете боротись поруч зі мною?
— Є різна боротьба, і мені, може, припала найтяжча!
— Ви не скажете мені. Генріх, нічого, щоб я хоч зрозуміла…
— Моніко, ви не повинні запитувати, бо я не зможу вам зараз відповісти. Як би не хотів! Я і так сказав більше, ніж мав право сказати… Але обіцяю вам одне: коли скінчиться війна, я прийду до вас і ви дізнаєтесь про все. Якщо вірите мені, якщо схочете чекати!
— Я чекатиму, Генріх.
— І тоді ми не розлучимося ніколи, все життя!
Очі дівчини знову засяяли щастям:
— Ви справді, Генріх, мене не забудете, навіть коли поїдете звідси?
— Я розшукаю вас у цілому світі, де б ви не були! Але зараз ви мусите поїхати звідси! Для мого і вашого щастя, для того, щоб ми зустрілися… Ви зможете кудись виїхати?
— Гаразд, я пораджусь з своїми друзями… Тільки як же буде з вами? Адже і вас на кожному кроці чекає небезпека, і я… я навіть не знатиму про вас! Я не витримаю, мабуть!
— Зо мною нічого не станеться. Я обіцяю вам бути обережним.
Сльози набігли на очі Моніки. Бажаючи їх приховати, вона раптом підвелася і, підійшовши до маленького столика, що стояв у простінку, біля вікна, висмикнула з штепселя шнур електролампи, потім розсунула темні маскіровочні завіси і навстіж розчинила вікно.
Свіже, запашне повітря влилося в кімнату разом з тишею заснулого міста. Огорнутих темрявою будинків, гір не було видно. Лише небо — величне, неосяжне, зоряне. Немов і не було в світі нічого, крім цих зір і чорного, як оксамит, неба та ще двох сердець, що так дуже і так боляче билися в грудях.
Притиснувшись плечем до плеча, вони довго мовчки стояли біля вікна.
— Моніко, ти плачеш? — спитав раптом Генріх, відчувши, як легенько затремтіло плече дівчини.
— Ні, ні, це нічого, любий. Я плачу від того, що світ такий прекрасний, від вдячності, що я в ньому живу, що живеш у ньому ти! І трошки від страху — адже ми з тобою лише дві маленькі порошинки у цьому велетенському всесвіті!
— Ми з тобою частка його, Моніко! Хіба ти не відчуваєш, що ми в усьому і все в нас.
У коридорі почулися кроки мадам Тарваль. Моніка швидко присунулася до Генріха.
— Генріх, — сказала вона поспішно, — поцілуй мене! Завтра, позавтра ми, може, вже й не побачимось! Хай це буде наше прощання!
* * *
А саме в цей час Міллер замислено ходив по своєму кабінету, до деталей обмірковуючи той крок, який він вирішив зробити, хоч і боявся.
Міллера починала невимовно гнітити його цілковита залежність від фон Гольдрінга. З того часу, як цей самовпевнений барон дав йому зрозуміти, що він знає, кого підставив Міллер замість Поля Шеньє, начальник служби СД остаточно втратив спокій. Не будь цього, він давно б заарештував Моніку, того самого дня, коли, розбираючи папери Заугеля, знайшов всі його помітки, що стосувалися мадемуазель Тарваль. Після її поїздки в Бонвіль, що так дивно збіглася з нападом макі на ешелон із зброєю, в нього самого виникла проти неї підозра. Генріх фон Гольдрінг його тоді збив, і він мало й сам не повірив, що дівчина їздила у чисто амурних справах. Не те що повірив, а просто закрив очі, не схотів далі заглибитися в цю справу. І, виявляється, даремно. Заугель зробив розумніше, і йому пощастило натрапити на слід зв'язку, який існував між Бонвілем і керівниками місцевого руху Опору. І коли б не його смерть, коли б той дурень з електростанції, що погодився бути інформатором Заугеля, був обережніший, о, тоді б у Міллера вже зараз були всі матеріали, які б довели, що мадемуазель Моніка не дурно так ласкава до Гольдрінга! І, заарештувавши Моніку, він дізнався б про все, що йому треба. Якби не Гольдрінг. Проклятий Гольдрінг, що став на його