"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Вранці Зіна знову була в приймальні СД. Вона швидко познайомилася з родичами інших арештованих, узнала про всі порядки і прикмети, що тут панували. Довідалася, наприклад, що, поки триває слідство тут, в СД, то арештованим нічого передавати не можна, не беруть. Зіна одразу побігла додому, зладила маленький клуночок з харчами і повернулася в СД. Передачу в неї не взяли ні того дня, ні завтра, ні післязавтра. Взяли тільки на четвертий день. Це була подвійно добра прикмета: значить її Димка довго не мучили і найближчим часом одвезуть у тюрму. Тепер треба ходити туди.

У тюрмі в Зіни передачу не брали цілий тиждень. Відповідали: «У нас такого нема». Зіна бігла в СД, але й там їй казали те саме. Хтось із досвідчених відвідувачів цих страшних місць сказав, що справи її погані. Коли не беруть ні там, ні тут, то це найчастіше означає, що з арештованим покінчили.

Пізно ввечері Зіна, знесилена від горя, чвалала додому. Біля самої хвіртки її ждав незнайомець.

— Ти Зіна Димко? — тихо запитав він.

— А що?

— Що, що. Коли ти Зіна Димко, то так і кажи, тоді і взнаєш що.

— Авжеж, я Зіна Димко, — втомлено промовила вона.

— А як чоловіка звати?

— Сергій, — автоматично відповіла Зіна.

— Тоді держи записку і будь здорова, — незнайомий сунув їй в руки згорнутого папірця і швидко пішов геть.

Дома Зіна засвітила каганця і прочитала записку. Вона задихнулася від хвилювання, одразу впізнавши Сергіїв почерк.

«Негайно помолися за всіх нас у церкві. Пом’яни за здравіє отця і дітей його. Покладай надію, дорога моя Зіночко, на бога, молись йому справно, ну і, дасть бог, побачимось. Одну твою зачерствілу посилочку сьогодні одержав. Не треба більше, самій, мабуть, їсти нічого, а ми тут хоч яку-небудь юшку маємо. А от до жінки отця і до свекрухи піти треба, аби помолилися вони за нього. Зостаюсь твій люблячий чоловік Сергій».

Зіна схопилася з місця і, забувши про комендантську годину, помчала через усе місто до попа. Вона правильно зрозуміла, Сергій наказує їй звернутися до Величка. Ще до арешту він якось сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, то негайно сповісти про це попа Величка». Вона ще тоді запитала, навіщо про це треба знати попові. А Сергій розсміявся і мовив: «Якби всі попи були такі, то я б, Зіночко, в бога повірив».

Несподіваний стукіт у вікно дуже-таки налякав Величка. Він подумав, що прийшли по нього. Всі докази свого небожественного промислу він надійно сховав у церкві і саме цього вечора пришив до ряси під пахвою дві петельки і підвісив туди «кольт». Величко вирішив: якщо прийдуть гестапівці і він побачить, що вони поводяться впевнено, то поділить обойму між ними і собою.

Побачивши Зіну, він навіть трохи розгубився:

— А бий тебе лиха година, чого це тобі вночі до бога знадобилося?

Коли він узнав, хто така Зіна і прочитав Сергієву записку, то сказав:

— Мені все ясно. Отець, він же Батя. Отже Шрагін, і всі його товариші живі. Тобі треба піти в сім’ю, де жив Шрагін, чи не допоможуть вони своїми зв’язками. Добре, Зіно, подумаємо, що робити далі, а ти до мене більше не приходь. Коли буде щось термінове, то постав на своє вікно… оце. — Він оглянувся і взяв з полиці глиняний глечик. — На другий день, після того як поставиш його у себе на вікні, о восьмій годині ранку будь на базарі. Там я тебе ждатиму. Якщо тебе зараз зупинять біля мого будинку, скажи, що носиш мені молоко і приходила забрати посуд. Все ясно? Ну й добре, а тепер іди, тільки не на вулицю, а через садок.

Тільки-но Зіна пішла, Велично повісив на шию масивного хреста, взяв загорнутий у парчу требник і вийшов з дому. Він поспішав до зв’язкового з підпілля. Якщо його зараз зупинять, то скаже, що йде причащати умираючого.

Але його ніхто не зупинив…

Через два дні на квартиру, де жив Шрагін, пішла Юля. Це було небезпечне доручення, тому що будинок Шрагіна був, звичайно, під наглядом і посильного могли затримати.

Вирішили, що вранці Юля знову піде в СД і ще раз поскандалить там з приводу того, що їй не дають роботи. Потім піде на квартиру Шрагіна, і, якщо там її затримають, то вона скаже, що в приймальні СД її попросила прийти сюди незнайома жінка. Та й доручення — лиш попрохати понести в тюрму передачу Шрагіну. Всі носять…

Двері відчинила Ліля. Вона не впізнала в Юлі тієї, котрій однієї ночі передала свою подругу Раю.

— А ми з вами знайомі, — вирішила нагадати їй Юля. — Пам’ятаєте, я вашу подружку колись врятувала?

— Пробачте, темно тоді було, — ніяково пробурмотіла Ліля і раптом злякано спитала: — То ви од Раї?

— Ні, я від Шрагіна, — відповіла Юля.

Ліля ступила крок назад. У цей час до прихожої зайшла Емма Густавівна.

— Що тут таке? Хто це? — роздратовано спитала стара.

— Вона прийшла від Ігоря Миколайовича, — тихо промовила Ліля.

— Йому треба допомогти, — сказала Юля. — Передачу в тюрму понести.

— Чому це ми повинні йому допомагати? Хто він нам? Що він нам приніс, окрім біди? — закричала Емма Густавівна, не звертаючи уваги на заперечливі знаки дочки.

— Він же в тюрмі сидить, — докірливо сказала їй Юля. — Голодують там люди.

— Ви що хочете? Щоб і нас туди запроторили? — кричала далі старуха. — Ідіть собі геть звідси! З мене досить горя без вас! — Емма Густавівна розчинила двері на вулицю. — Ідіть геть! Чуєте? Ідіть геть! Інакше я покличу поліцію!

— Ну