Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Віннету буде над тобою, як дерево, в гілках якого засинають птахи, а звірі шукають захисту від дощів. Його життя — твоє життя, його кров — твоя кров. У нього завжди будуть сили захистити сина Рібанни. Нехай ранкова роса омиває твій шлях, а сонячне світло зігріває твої дороги. Нехай білий брат апача завжди тішиться тобою.

Минали роки, я підростав, бавився з червоношкірими хлопчиськами і мріяв про битви. Тим часом батько затужив за старшим сином, зібрався на схід і взяв мене з собою. Знайомство з братом і світом, у якому він жив, вразило мене. Я не хотів розлучатися з новими людьми, з містом, з іншим життям. Батько залишив мене в опікунів і поїхав назад сам. Через рік він повернувся по мене й повіз на батьківщину.

На стійбищі нас чекало згарище. Після тривалих пошуків ми знайшли залишений для нас вождем Та-Ша-Тунґом вампум, особливу нитку з мушлями, це була звістка про те, що сталося.

Тім Фінетті, білий мисливець, часто навідувався до ассінібойнів і теж закохався у прекрасну Рібанну. Але ассінібойни ставилися до нього вороже, бо він був негідником і часто грабував навіть своїх друзів. Йому не віддали її, і він затаїв жагу помсти. Дізнавшись, що Рібанна стала дружиною мого батька, він пішов до племені чорноногих[74] і вмовив їх вирушити в похід проти ассінібойнів.

Чорноногі викопали сокиру війни й напали на стійбище, коли всі воїни були на полюванні. Вони спалили вігвами, вбили старих і дітей, а дівчат і жінок взяли в полон. Воїни ассінібойнів, повернувшись у розорене стійбище, того ж дня кинулися по сліду ворога. Все це відбулося лише кілька днів перед нашим приїздом, тож ми сподівалися наздогнати їх.

Дорогою ми зустріли Віннету, який їхав до нас через гори. Дізнавшись від батька про те, що сталося, він мовчки повернув коня і приєднався до нас. Мені ніколи не забути цих двох мужів, що їхали поруч, щоб помститися. З’єднавшись із загоном ассінібойнів, ми виявили чорноногих неподалік. Наші воїни чекали темряви, щоб напасти на їхній табір. Мені наказали стерегти коней, але я не витримав і прокрався на узлісся. Не встиг я сховатися в кущах, як пролунав перший постріл.

Це була страшна ніч. Ворог перевершував нас кількісно, і, попри лють і жагу помсти, ми зазнали поразки. Звуки бою вщухли тільки на світанку. Я бачив переплетені в смертельних обіймах тіла, чув стогони і хрипи поранених та вмирущих. Я лежав на траві, мокрий від роси і сліз. Потім повернувся до коней, але там нікого не було, і мене охопив жах, коли я почув переможний клич чорноногих.

До вечора я просидів у сховку і тільки в темряві наважився вийти на поле бою. Переляканий, я блукав серед освітлених місяцем мертвих тіл, поки не побачив матір. Нещасна лежала з простреленими грудьми, стискаючи в обіймах мою сестричку, якій розтрощили голову. Від моторошного видовища я зомлів і впав на тіла своїх рідних.

Не знаю, скільки часу я пролежав так, день змінювався на ніч, а потім знову наставав день. Я отямився від звуку чиїхось кроків, підвівся і — о яке щастя! — побачив батька й Віннету — їхні рани кровоточили, а одяг перетворився на лахміття. Чорноногі зуміли схопити їх, зв’язати і відвести в полон, але їм вдалося перетерти мотузки і втекти.

Гаррі глибоко зітхнув, замовк і уп’явся очима вдалину. Через якийсь час він несподівано повернувся до мене й запитав:

— У вас є мати, сер?

— Так, вона ще жива.

— Що б ви зробили з людиною, яка вбила б її?

— Я віддав би вбивцю в руки правосуддя.

— Але тут, на Заході, руки у правосуддя занадто слабкі й короткі, і чоловікам доводиться самим бути суддями й катами.

— Між помстою й покаранням є істотна різниця, Гаррі. Покарання — це неминучий наслідок гріха, тісно пов’язаний із поняттями про людську й божественну справедливість. Помста ж позбавляє людину тих якостей, які відрізняють її від тварини.

— Ви так кажете, бо у ваших жилах немає ні краплі індіанської крові. Але якщо людина добровільно відрікається від розуму та жалю до ближнього і стає дикою твариною, то з нею й треба поводитися відповідно та переслідувати, аж поки смертоносна куля не вб’є її. Коли ми поховали наших найближчих, щоб уберегти їхні тіла від стерв’ятників, у наших серцях залишилося лише одне почуття: ненависть до вбивць. І клятва, яку дав тоді Віннету, стала нашою спільною клятвою: «Вождь апачів знайшов стрілу помсти. Його очі бачать далеко, ноги його легкі, а його рука стискає швидкий, як блискавка, томагавк. Він буде шукати і знайде Парраноха, вбивцю Рібанни, прекрасної дочки ассінібойнів, і візьме його скальп за життя гірської троянди».

— Її убив Тім Фінетті?

— Так. На початку бою, коли здавалося, що чорноногі не вистоять під нашим тиском, він застрелив її, щоб вона не дісталася нікому. Все відбулося на очах у Віннету; розлючений апач кинувся на Парраноха й, напевно, вбив би його, якби негідникові не прийшли на допомогу півтора десятка червоношкірих. Віннету бився, як лев, але, коли на його тілі не лишилося живого місця від ран, його зуміли схопити і зв’язати. Аби ще більше познущатися, йому залишили незаряджений пістолет, який він потім подарував мені і з яким я ніколи не розлучаюся ні в прерії, ні в містах, де живуть білі.

— Мушу сказати, що…

Він зупинив мене нетерплячим порухом руки:

— Я знаю, що ви хочете сказати, бо я сам говорив собі те саме тисячу разів. Ви чули легенду про привидів, які мчать по рівнині, знищуючи все, що опиняється на їхньому шляху? Мабуть, у цьому є глибший сенс, який каже нам, що нічим не приборкана воля людини,