Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Усе це правда, але не причина для таких безнадійних висновків. Я теж знаю цих людей і вважаю, що в нас немає підстав для побоювань. Вони полохливі і сварливі за своєю природою, тож здатні лише на підлість і підступ, на те, щоб нападати на беззахисних, — продовжував самовпевнений хлопчик. — Ми з батьком побували в їхніх володіннях від Міссісіпі до Тихого океану і від Мексики до Великих озер, і завжди вони тікали від нас. Іноді, щоправда, і нам доводилося тікати, але тільки якщо їх було занадто багато. Та врешті-решт перемога завжди була за нами.
Я дивився на запалене обличчя хлопчика й мовчав. Не знаю, що він прочитав у моїх очах, але після короткої паузи Гаррі мовив:
— Що не кажіть, проте іноді в людському серці поселяються почуття, не коритися яким не може ніхто: ні дорослий, ні дитина. Якби нам вчора вдалося дістатися до гирла річки, я показав би вам могилу, в якій лежать дві найдорожчі моєму серцю людини. Їх убили червоношкірі, і відтоді моя рука сама тягнеться до зброї, коли я бачу індіанця. Не один з них упав з коня, убитий кулею з цього пістолета, з якого влучили в серце моєї матері і який я показував вам ще у Нью-Венанґо.
Два Свисти з племені апсароке (кроу). Північна Дакота, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
Він дістав пістолет із-за пояса і простягнув його мені, продовжуючи:
— Ви добре стріляєте, сер, і мало хто може зрівнятися з вами в цьому, але, запевняю вас, із цього старого дула ви не влучите з п’ятнадцяти кроків навіть у слона. Можете собі уявити, скільки мені довелося вправлятися, щоб стріляти так, як я вам показав у Нью-Венанґо. Я вмію стріляти з будь-якої зброї, але якщо мені треба вбити індіанця, я завжди беру в руки тільки цей пістолет, тому що я поклявся: за кожне зернятко пороху, який виштовхнув смертоносну кулю для моєї матері, я заберу життя в одного червоношкірого. Мені здається, я вже близький до мети.
— Ви отримали пістолет від Віннету?
— Так. Що він вам розповідав про це?
— Нічого.
— Тоді сядьте, сер. Ця історія варта того, щоб її вислухати.
Ми сіли на камені, хлопчик окинув уважним поглядом долину й почав розповідь:
— Мій батько був старшим лісничим на Старому континенті і щасливо жив з дружиною і маленьким синочком. Не має значення, у якій країні це було, бо тепер наша батьківщина тут. Через певні політичні події вони мусили втекти за океан. Дружина не витримала випробувань та невідомості й померла ще на кораблі, не допливши до берега. Батько опинився без засобів на прожиття в зовсім чужій країні, тож залишив сина на опіку однієї заможної, але бездітної сім’ї, яка прийняла малого як рідного, а сам взявся до того, що вмів, — поїхав на Захід і став мисливцем. Він багато років провів серед небезпек, але зумів вийти неушкодженим із численних сутичок, чим здобув повагу білих і нагнав страх на червоношкірих. Під час одного з мисливських походів він зустрівся з Віннету, який прибув із берегів Колорадо до верхів’я Міссісіпі по священну глину для люльки миру племені апачів. Обидва вони були гостями вождя Та-Ша-Тунґа, пройнялися взаємною повагою і поклялися в дружбі. Там вони познайомилися з прекрасною, як літній ранок, Рібанною, дочкою вождя. Жодна з дочок племені не вміла так добре виробляти шкури й так красиво вишивати одяг, як вона. Коли Рібанна йшла по хмиз для вогнища, вона крокувала з величчю королеви, хвиля волосся спадала до землі. Вона була улюбленицею Великого Духа Маніту і гордістю свого племені, а всі молоді воїни горіли жагою кинути до її ніг скальпи ворогів. Віннету був наймолодшим з усіх її шанувальників, батько — найстарішим із них.
У душі білого мисливця прокинулися почуття, він ходив за Рібанною, розмовляв із нею, як із дочкою блідолицих. Якось увечері Віннету підійшов до нього і сказав:
— Білий чоловік не схожий на дітей свого народу, він ніколи не каже брехливих слів, а завжди мовить правду своєму братові Віннету.
Батько щиросердно відповів молодому апачеві:
— Мій червоношкірий брат наділений силою воїна і розумом, із яким не можуть зрівнятися найстаріші з ради старійшин. Він ніколи не жадав крові невинного, і я простягнув йому руку дружби. Говори, брате мій.
— Мій брат любить Рібанну, дочку Та-Ша-Тунґа?
— Вона миліша мені за всі стада бізонів і всі скальпи червоношкірих ворогів.
— Чи буде мій брат добрим із нею? Чи не образить він її вухо грубим словом? Чи подарує він їй своє серце?
— Я буду носити її на руках і не покину довіку — у радості і в горі.
— Віннету знає мову і назви зірок, але його зірка згасла, а в серці настає ніч. Він пристрасно бажав привести Рібанну до свого вігвама, щоб відпочивати на її грудях після важкого полювання або небезпечного походу. Але очі дочки племені ассінібойнів[73] дивляться тільки на мого білого брата, а губи її вимовляють тільки ім’я Вогняної Руки. Апач покине країну щастя й поїде сам до берегів Ріо-Пекос. Його рука ніколи не доторкнеться до жінки, і він ніколи не почує голосу сина. Але він повернеться до ассінібойнів, коли стада лосів почнуть іти на північ. Горе тобі, якщо він побачить, що дочка Та-Ша-Тунґа нещасна.
Він повернувся і ступив крок у ніч, а наступного дня зник. А коли навесні повернувся, блискучі очі Рібанни сказали йому більше, ніж слова. Я народився лише кілька днів перед тим, і апач прийняв мене з її рук,
