Галка - Павло Федорович Автомонов

Була тиха осіння ніч. Спав Галка лише кілька годин. Опівночі прокинувся й побачив, що старий місяць зазирав до них крізь плетиво дерев, як і тої незабутньої ночі у квітні, коли вони спали під густою, з низькими розкішними вітами, сосною. Така сосна могла бути тільки на галявині. Їй не заважали дерева-сусіди, їй не довелося боротися за сонце, росла вона більше вшир, як молода огрядна купчиха, котрій не думати про хліб насущний.

— Не спиш? — запитав Кудрявий: Галчині думи, мабуть, розбудили і його. — Завтра займемося бухгалтерією на шосе. Ти підеш і Орел. А ми втрьох шукатимемо Тайду.

— Звичайно. Тільки, мабуть, нехай Короп буде зі мною. У нього ж нога болить…

— Хай так, братику-кролику.

Тільки благословилося на світ, Август був уже готовий піти з лісу. Його обличчя навіть у тумані світилося якимось натхненням, радістю від почуття, що піде виконувати своє перше бойове завдання для розвідгрупи Червоної Армії. Такого йому і приснитися не могло ще місяць тому. Однак Август бачив, що йому ніби не всі вірять. На мить хлопець поставив себе на місце того ж Коропа з розбитими губами. Прийшла до них людина, котра пробула в німецькій окупації понад три роки, а до того жила ще і в буржуазній країні чотирнадцять літ. Та ще ситуація: всюди німецькі війська, команди межа кеті, айзсарги, всюди лунає стрілянина. «Хто стріляє? По кому стріляють?..» Від цих запитань аж моторошно стає й Августу. «Як переконати Коропа, що я не можу вас зрадити, що дядя мій Едуард таки справді з ленінської гвардії стрільців, а не якийсь там садівник, прислужник буржуїв?»

— Я клянуся! — сказав нарешті Август, дивлячись у вічі Коропу. — Я все зроблю, аби Червона Армія розбила скоріше фашистів!

— Іди, хлопче! — сказав Короп, потиснувши руку Августові. — Ні пуха тобі, ні пера!

— Палдес! Палдес! — подякував Август і пішов.

Парашутисти далі шукали Тайду.

Раптом усі зупинилися здивовано вражені, не дійшовши кільканадцять кроків до дерев, під якими ще вдень заховали солдатські мішки з харчами, запасні набої до автоматів, плитки тротилу, міни, казанки і навіть два парашути. Галка й Орел, котрі йшли попереду, вмить скинули з плечей автомати, звели їх на бойовий взвод і мовби по змові, ставши на одне коліно, повертали головами сюди-туди, щоб розпочати вогонь.

Вдарити першими — означало або ж перемогти, або ж зменшити загрозу, що нависла над ними. Кудрявий, Латиш і Короп, які йшли за Галкою й Орлом на віддалі сотні метрів, теж приготувалися до бою.

Настала гнітюча пауза. Ті, що йшли за двома, не знали, що трапилося, а Орел і Галка ждали з миті на мить автоматної або кулеметної черги. Серця в обох калатали. У вухах подзвонювало від цієї тиші, що, може, ось-ось розколеться смертельними пострілами. І в Галки, і в Орла сумніву не було — вони потрапили в засаду. Їхні речі геть пошматовані й розкидані, валяються навіть плитки тротилу. Це діло рук межа кеті, які надибали їхню базу, пограбували її, а самі сховалися, щоб потім вигукнути: «Хенде хох!»

Скільки вже було таких напружених моментів у хлопців Кудрявого за час їхнього десантування! Якби Галка чи Орел зараз дали чергу, стало б якось легше, настала б розрядка, що її так не вистачало їхньому душевному стану. Та в обох ще була витримка, без якої неможливо розвідникам.

Минула секунда, третя, шоста, і Орел уже поглядав на Галку, здивовано кліпаючи очима: мовляв, що за оказія. Галка нарешті глибоко зітхнув, витерши рукою пересохлі губи, ніби під пекучим сонцем у пустелі, посміхнувся. А Орел запитав:

— Ти чого?..

— Поглянь! — відповів Галка, показавши цівкою автомата на пеньок, біля якого валявся погнутий алюмінієвий солдатський казанок.

— Це біси-анцихристи дикі кабани завітали на нашу базу! От фашисти прокляті! — вигукнув здивовано Орел.

— Уклали, мабуть, угоду з межа кеті і, поки ті збираються накрити нас мокрим рядном, вепри встигли посмакувати нашими припасами! — додав Галка. — Оце так історія!.. — радист підійшов до казанка. — Дивись! Це ж, мабуть, сікач діставав з казанка ковбасу, засунув рило під дужку, а потім клятий агресор не міг звільнитися. Потрапив, як у капкан. Але у нахаби таки розум є. Того й ударив казанком об пень, одірвавши дужку!..

Підійшли до погромленої бази Кудрявий; Короп і Латиш. Усі стали збирати залишки продуктів, з яких лишилися тільки понівечені банки консервів — шпроти, згущене молоко, яловичина.

— А один туземець пробував навіть на зуб і прокусив банку зі шпротами! — засміявся Кудрявий.

— Добре, що кабани не відгвинтили баклагу із спиртом! — нарешті засміявся Латиш. — Мабуть, гралися нею, як м'ячем. Подивіться, куди запроторили.

— І сміх, і сльози, — озвався Короп. — У нас було продовольства днів на сім, а коли б заощаджували, то вистачило і на десять. Тепер же зосталося тільки на день-півтора.

— Свині — не лось чи олень. І не дикі кози. Ті б ковбасу не їли. А ці ненажери ще й сухарями закусили. Не змогли розв'язати, то пороздирали мішки.

— Це ж така зграя й Тайду може налякати? — з острахом промовив Латиш. — Я раніше й подумати не міг про це. Уявіть собі! Спить дівчина десь під густою ялиною, а тут зграя кабанів…

— Та ні. Вони першими людини не зачеплять, — хотів заспокоїти Короп Латиша.

— А роботу, браття-кролики, треба починати! — сказав Кудрявий. — Двоє — на шосе, троє — шукати Тайду!

Три дні й три ночі хлопці Кудрявого чергували на шосе Тукумс