Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
І написали. Вже можна було вручати тому прихильникові галичан, але 27 червня одержала делегація УНР від Генерального секретаріату Мирної конференції таке повідомлення:
Париж. 26 червня 1919.
Генеральний секретаріат Мирної конференції має честь переслати українській делегації текст рішення, прийнятого 26 червня Найвищою радою і прийнятими до союзу держав.
Це рішення зателеграфовано того самого дня до Варшави, щоби міністр Франції повідомив про нього польський уряд, а військові представники союзників у Польщі український уряд.
25 червня 1919.
Щоби забезпечити особи і маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвища рада союзних і прийнятих до союзу держав рішили уповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч.
Це уповноваження в нічім не пересуджує рішення, які Найвища рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини.
Довго, дуже довго громадились хмари — і нарешті грянув грім: кожен розумів, що це кінець ілюзіям — повна катастрофа. І підкликав Вітовський Грицана до себе, і сказав благально:
— Славчику, друже милий, їдь, чоловіче, в Галичину, вертайся та й розкажи про все Петрушевичу, а ми вже тут без тебе будемо протестувати та боротися. Тільки не ображайся. Так треба.
— Чого ж маю ображатися? Раз треба — то треба.
Вітовський провів його на вокзал і пообіцяв, що напише Вільсонові листа, в якому висловить всю правду і відверто скаже, що Найвища рада фальшива, що ніхто, в тому числі Вільсон, не дотримується «14 пунктів».
Вони поцілувалися на прощання, і Ярослав зайшов у вагон. Довга й важка багатоденна дорога стелилася йому: через Швейцарію, Відень, Будапешт, Чернівці до Чорткова, де, як стало відомо з паризьких часописів, перебував тепер Євген Петрушевич.
І поїзд рушив. А Грицан розмислював: коли Данило Галицький розбив псів-лицарів під Дрогочином, Папа Римський вирішив поміняти політику меча на політику єлею і послав Данилові королівську корону. Данило погодився, поставивши, однак, умову, що коронування відбудеться в Дрогочині. Папський делегат, який мав вручити корону, не стримався й запитав:
— А чому все-таки Дрогочин?
— Адже я розгромив тут ваших рицарів і приймаю цю корону як трофей! — гордо відказав князь.
«Що ж, він був хоробрий, — натужно думав Ярослав. — Петрушевич на такі подвиги не здатен».
Довго, ой довго пробивався він до отчого краю. Нарешті Буковина. І Галичина. По дорогах галицьких бачив руїни, сліди інвазії — перелякані і пограбовані люди, спалені хати, голі-босі діти. Перед Чортковом, у глухому подільському селі, зупинився переночувати.
— Як була ваша влада, — оповідала йому бліда жінка з червоними очима, — то взялися ділити землю, а як вернувся пан, закликав військо, і всіх нас три дні били.
Вона частувала Ярослава узваром. А під червневим небом прогриміли грозовиці, прошуміли рясні дощі… В саду, наполовину згорілому, миготіли метелики, гули бджоли, хоч ніде поблизу не було вуликів, клопоталися джмелі.
Червень… Яскравий, густолистий! Вичитав десь Ярослав, що назва його походить від слов’янського слова «черлен». В древні часи о цій порі збирали з коріння граблика особливу комаху — червениця для «кумачевої фарби». Звідси й назва «черлен стяг» — колір древніх бойових стягів слов’янських дружин.
— Чим же тебе, соколику, нагодувати? — бідкалася бліда жінка з червоними очима.
— Я ситий.
— Ой ні. Змучений ти дуже. І я, соколику, змучена. Чоловік в чотирнадцятому поліг в Карпатах, син найстарший під Галичем у п’ятнадцятому, середущий поліг в листопаді вісімнадцятого у Львові, а молодшого повісили… Донечок нема. Як шкода, що в мене нема донечок.
«Червоні стяги слов’янських дружин… Червеницею забарвлювали одяг і кінську збрую давньоруських богатирів… Червеним коренем рум’янилися в старовину дівчата… А хто почервонив очі цієї бідної жінки?»
— Хоча б одну донечку…
«Я розумію тебе, жінко з червоними очима… Ти сидиш і рідко чуєш птахів. Їм тепер не до пісень, вони поринули в сімейні клопоти… Твоєї сім’ї нема».
Він почув флейтовий посвист іволги, і серце його здригнулося. Треба рушати. До Чорткова вже близько.
— Прощайте.
— То, може, щось поїси?
— Я ситий.
І ось він іде полем. Лиш де-не-де буяють хліба. Лиш невпинно веде свого сріблястого треля жайвір. Тріпочучи крилами, високо здіймається у блакить і з піснею опускається. Раптом схотів той перепочити, склав крильця і вниз, наче камінь, падає, лиш біля землі їх розпускає…
«Всі живуть, крім нас…»
Застигло яскраве сонце. Пече. Полудень. Тиша. Лиш вітерець ласкавий гойдає траву, перешіптуючись з кущиком терну. Раптом з-під того кущика вискочив сірий заєць й нашорошив вуха — Ярослав зупинився, а косий шмигнув у рідкі жита, в яких стрекотали коники, виливаючи з душі тепло і спокій. Тільки співала-стогнала ніжно горлиця — цариця полудневої пори. Чи не за тими, хто в цю хвилину лишився життя? І така розпука охопила, що якась сила кинула його ницьма на сиру землю, в столочену траву, і він голосно заридав. Як маленька дитина, що десь загубила матір.
Чортків — чотирьохсотлітнє місто в долині Серету — зустрів його велелюддям. І обозами. Не було труднощів довідатися, де, в якому домі перебуває уряд диктатора. Та найперша радість — Поточняк. Він стояв у гурті старшин на подвір’ї дому австрійської скарбової дирекції. Ярослав тихо окликнув його. Анатоль обернув голову і довго мовчав.
— Та не може бути! — нарешті випалив.
— Може
