Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Це ж брехня! — нервував Вітовський. — Явна брехня!

— А кому доведеш? — скрушно прицмокнув Грицан. — Кому? Нас же ніхто не хоче вислухати. Ніхто! Це жах якийсь!

Армія Галлера атакувала нестримно. Галицькі міста і села капітулювали одне за одним. А 24 травня комендант Коломиї повідомив Петрушевича, що в наступ перейшли румунські війська, аби захопити Буковину. Це було не лише несподіванкою, але й ударом у спину. В Станіславі зчинилася паніка: його ось-ось можуть захопити поляки або румуни, і Національна Рада та Державний секретаріат опиняться в полоні. А боронитися нічим: румунський фронт взагалі без війська, поляків зупинити не годні. Страх мав такі великі очі, що Петрушевич зібрав усіх на нараду.

— Що будемо робити? Вирішуйте спільно.

— Виїздити!

— Так-так! Треба виїздити!

— Куди? — хмурнів Петрушевич.

Заговорили-закричали навперебій. Десяток думок і пропозицій. Хтось радив: Кость Левицький майнув до Відня — може, й ми туди? А військо? — кричав другий. Здатися, підняти руки вгору… Армію розпустити! Старшинам виплатити тримісячну платню, і най роблять що хочуть…

— Розпустити армію? — скипів Петрушевич. — Ви що? Та нас люди проклянуть! Прийдешні покоління проклянуть!

Знов заклекотали. Армії все одно загрожує розвал — чого чекати, ганебного кінця? А капітуляція — не ганебний кінець? Так не годиться! Перейти до Румунії і здатися Антанті… До Румунії? Як — до Румунії? Румунія ж з нами воює! Тоді, тоді… За Збруч! Так, за Збруч, це одинокий вихід, який випливає зі злуки 22 січня. Але ж за Збручем більшовики! Треба пошукати вільну, незайняту смугу… Мусить же вона бути. З-поміж багатоголосся зринула думка:

— Спершу до Бучача!

За неї схопилися, і 26 травня Національна Рада і Державний секретаріат покинули Станіслав, — місто зайняла польська міліція, яка вже перед тим тайно організувалася.

Під час перебування уряду в Бучачі приїхала делегація Петлюри, яка заявила Петрушевичу, що має повноваження вступити в переговори з поляками, щоб заключити договір про припинення воєнних дій.

— На якій основі? — затремтів Петрушевич.

— На основі нинішнього становища фронту.

— Що, і Тернопіль віддати полякам?

— Іншого виходу нема! Без спільних дій з поляками ми аж ніяк не зупинимо дальшого просування більшовиків.

— Це зрада! — заволав Петрушевич.

— Це реальність, від якої нікуди не дінешся!

І делегація виїхала, як заявила, до самої Варшави, а з-під Тернополя тим часом утікав Петлюра, розсилаючи відозви до галичан, аби вступали до його армії — дістануть багато сала і каші… Невдовзі він опинився у Бучачі. Петрушевич спершу заявив йому протест стосовно спільних дій з поляками, відтак сказав, що Омелянович-Павленко не здатен далі командувати Галицькою Армією, — армія в критичному становищі, потрібен новий командувач.

— Дам! Дам! — запевнив Петлюра. — Генерала Грекова.

— Москаль? Знов москаль! — жахався Петрушевич.

— А де я вам іншого візьму?

— Ані-ані нема?

— Нема! Але я певен, я глибоко переконаний, що генерал Греков якраз та особа, яка нині потрібна.

— Та хай вже буде, — поникло сказав Петрушевич.

Однак Михайло Греков справив на нього непогане враження: відчувались в ньому бистрий ум, залізна рука. І постава належна. Високий, дужий. З великими вусами і борідкою-наполеонкою.

Національна Рада і Державний секретаріат рушили з Бучача до Чорткова, а Петрушевич з Трековим — до Бережан, де перебувала Начальна команда.

Розгарячілий Петрушевич розпорядився негайно викликати Омеляновича-Павленка і Курмановича, коменданта тилу Гриця Коссака, а також усіх штабістів. Як тільки ті посходилися, рішуче сказав:

— Уряд визнає вашу корисну службу, але стверджує вашу фізичну перевтому, уряд рішає об’єднати всі засоби боротьби — фронт й тил — в руках однієї свіжої особи. Нею буде генерал Греков. Прошу знайомитися. А ви, — до Омеляновича-Павленка, Курмановича та Гриця Коссака, — можете відпочити… Вам слово, пане Греків, — умить перейменував його Петрушевич.

Генерал Греков не почувався ніяково. Хоч з вигляду м’який та привітний, проте він був кадровим військовим і зараз розумів, що від нього вимагається. Тож підвівся з підкресленим достоїнством.

— Панове старшини, — розпочав він українською мовою, а далі по-російськи: — Даруйте, що говоритиму на чужій вам мові, бо вашої наразі добре не знаю, але, дасть Бог, коли довше побуду, то навчуся. Я вимагаю в цей складний час слухняності, дисципліни, а передовсім — праці. Я також вірю, що в Парижі доля України буде вирішена позитивно. Найперше наше завдання — зупинити атаки противника.

Петрушевич уважно стежив за старшинами. Здається, нового командувача зустріли прихильно, з надією.

І справді. Після триденних боїв під Бережанами наступ Галлера вдалося спинити, що відразу поліпшило настрій, принаймні в штабі. Петрушевич тішився: на його очах — а він залишався в Бережанах — в оперативному відділі почалось налагодження дисципліни, стало менше базіканини — генерал Греков діяв вивірено, а далі запропонував перенести штаб армії для належної спокійної роботи в Чортків. Петрушевич погодився, і вони разом вирушили в це давнє просторе місто. Уряд і штаб зайняли будинок австрійської скарбової дирекції: уряд — перший поверх, штаб — другий.

Нова мітла по-новому мела. І породжувала різні думки-пересуди. Найважніше — Державний секретаріат через невдачі остаточно втратив популярність, збанкротував. Творити новий уряд — дарма, не та ситуація. Зріла думка про диктатуру і — 9 червня:

«З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчизні, президія виділу Української Національної Ради Західної області УНР і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі