Аферистка - Любов Борисівна Овсяннікова

закінчення середньої школи, видані на Люлине ім’я, з дня надрукування вважаються недійсними. У заяві на поновлення документів дівчина виклала прохання про зміни в повному імені з слушною мотивацією. Після отримання на це принципового дозволу суду далі все було, як кажуть, копійчаною справою — звернутися у відповідні органи про видання копій викрадених документів, додати до них рішення суду про зміну імені і віднести все туди, де видають поновлені оригінали. Отак Люля стала Омахіною Улитою Геннадіївною, ім’я переінакшувати не стала як спогад про батьків і бабусю. Та й від прізвища дещо залишила — переклала на українську утворююче слово. Що не під силу рязанській сироті, те легко влаштувати бойовому генералу. Як тут було бідній дівчині не схилитися перед ним — сильним, всемогутнім, як не захоплюватися і не закохатися? Недарма кажуть, що дитина, яка виховувалася без батька, завжди перебільшує чоловічі достоїнства, адже вона їх завжди так потребувала, що ладна за них сприйняти просте людське співчуття. Звичайно, Люля розуміла, чим викликане її почуття до свого чуйного роботодавця, — безмежною вдячністю, тим, що якраз найміцніше прив’язує людей одне до одного. І вона, з трудом стримуючи свої ніжні почуття, не їла себе за них поїдом.

Тим більше, що хазяйка Маргарита Ісаївна виявилася вертихвісткою й незабаром покинула свого чоловіка через те, що його перевели хоч і на вищу посаду, але кудись на північ. Вона знайшла собі ще одного чупруна — цінителя жіночої краси, не обтяженої моральністю. Новий щасливець щиро вважав, що зробив вибір сам, що йому страшенно поталанило, й забрав її з дитиною до себе. Подейкують, що немає ліпшого, ніж бути замужем за дурнем. Може, й так, а цей дурень до того ж був не якийсь там роботяга, він працював у Москві на гарній посаді й не збирався звідси виїжджати.

Звичайно, Люля пропозицію Маргарити Ісаївни піти за нею в нову сім’ю прийняла — на той час була задоволена й цією роботою. Але вона не переставала вболівати за В’ячеслава Омеляновича, бо він писав дружині розпачливі листи і в них жалівся, що не перенесе розлуки з сином. А коли ця паразитка вже й при новому чоловікові завела шури-мури з якимсь непотребом, тоді Люля не витримала, вирішила приструнити спритну шукачку любовних пригод і в очі сказала, якої про неї думки.

— Геть! — закричала Маргарита Ісаївна, що аж понині лящить її лемент у вухах.

Тоді Люля вчинила злодійство, байдуже яке, зате вертихвістка повернулася до свого рідного чоловіка, піджавши хвостика, з сином в зубах, як шкідлива киця. А Люля легко щезла з її горизонтів. І далі у дівчини почалося інше життя — вона потрапила в коло по-справжньому впливових людей. Довгий час Люля була не просто успішною на цій стезі, а навіть вважала себе обласканою долею, бо та щедра доля час від часу переводила її з одного кола високопоставлених осіб в середовище ще більш елітних верств суспільства. Вона, як кажуть, нахваталася потрібних знань, засвоїла вимоги столичної тусовки до своїх завсідників і вродливих спокусниць, вивчила звички й уподобання товстосумів, самотужки пройшла повний курс заробляння грошей на модному гламурі серед тих, хто нудиться розкішшю й шукає все нових і нових відчуттів. Її знаряддям став безневинний нетворкінг, доведений нею, при надзвичайних акторських здібностях, до абсолюту — за це у в’язницю не кидають і в аморальності не звинувачують, навіть не ображаються. Хіба що в душі досадують, але й те почуття гамують, щоб не бути посміховиськом для інших. І ніяка б холера з нею не трапилася — Люля вже мала власну нерухомість, солідні заощадження, знайомства і вміла балансувати на грані фолу, якби в неї жевжики не заграли. Та всі живуть вперше…

* * *

Так, у відповідь на Тетянину відвертість Люля теж докладніше розповіла про себе, сказала й про першу любов до В’ячеслава Омеляновича, і про життя в Москві, щоправда, промовчавши про гарні статки раптового, неочікуваного походження.

— А потім набридло мені чужих дітей няньчити, прислужувати багатіям, захотілося все-таки отримати освіту, стати нормальною людиною, — говорила вона наостанок. — От я й приїхала в Київ, де мене не знали.

— І що? — тихо запитала Тетяна. — Ти вивчилася?

— Хіба я тобі не сказала? — здивувалася Люля, спритно доповнюючи вигадану версію останніх років свого життя новими подробицями: — Якраз четвертий курс закінчую… закінчувала… заочного відділення нашого інституту. Тобто, мала б закінчити при нормальному розвиткові подій, — уточнила вона.

Але, стомлена розмовою, Тетяна вже сприймала розповідь неуважно. Нарешті Люля, помітивши це, притихла і скоро почула тихе сопіння сплячої подруги.

Люля тихо вимкнула світло. Давно припинилося ходіння в коридорі, стихли голоси в сусідніх купе, а до неї все не йшов сон. Вона довго заспокоювалася після небезпечних пригод, звикаючись з думкою про кардинальні зміни в житті, мимоволі щось згадувала, будувала плани на завтрашній день і не припиняла аналізувати й виважувати свої хиби.

Як я могла закохатися в такого виродка, як Дидик?! Покинути найкраще в світі місто, стійке становище, зв’язки, зійти з олімпу і забруднитися стосунками зі шлюбним аферистом… Тьху, тмутараканьська дуриця, тричі бридка дебілка! Це ж добре, що я уникла неприємностей і ґрат! Щоб тобі було вилізло, як ти не бачила, з ким зв’язалася! Та на нього не поклала б око навіть і ґава невмивана! Бодай би ти була луснула, коли не розуміла, що він тебе тупо використовує! Краще б тебе трясця звела, ніж отак не шануватися, не берегти здоров’я. Он Тетяна — гидка, аж далі нікуди, а прагне тихого щирого щастя. І доб’ється свого, допоможи їй Боже! А я — вродлива, успішна, забезпечена, життям бита-перебита — і наламала дров?! Ой, дурна, ой ненормальна! Ні, недарма мені послано цю дівчину, а щоб я розуму від неї набиралася. Треба її триматися. Дивитись і вчитися, дивитись і вчитися! — наказувала собі Люля. А заодно відплатити вдячністю, адже тебе їй теж недарма послано — певно, мусиш клопотатися і спокутувати свої гріхи.

Цікаво, яке враження складе на мене той Дніпропетровськ, — встигла ще подумати вона, відчувши, що нарешті провалюється в солодке небуття.

Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.

Розділ 2