На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

Побачивши нас, єгиптяни радо замахали руками. Вітали. Мою камеру вмить зауважили, але ніхто, схоже, не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив з натовпу і, метляючи над головою єгипетським прапором, щось прокричав. До нього приєдналися інші. Півтора десятки горлянок горлали у мою камеру заклики про відставку Мубарака. Я знімав.

Зненацька хтось викрикнув з натовпу англійською:

– Звідки ти, друже?

Я сказав:

– Україна.

– Давай, йди до нас! Приєднуйся! Знімай усе! Потім покажеш у своїй країні, що у нас мирна демонстрація.

Пропозицію зустріли схвальним ґелґотанням. Я покосився на Марко. Італієць відповів легким кивком. Ми влилися у натовп і разом з усіма посунули в напрямку Тахріра.

* * *

На наступному перехресті (вздовж вулиці Мохаммеда Фаріда) я нарешті побачив загони поліцейських. У чорній уніформі, шоломах з опущеними забралами, з прямокутними щитами, вони вишикувались у кілька шеренг, перегороджуючи вулицю, що впиралась у Мохаммеда Фаріда. З іншого боку проспекту виднівся такий же стрій. Я враз усвідомив, чому раніше не бачив поліції. Вони блокували простір за квартал ліворуч та праворуч від того проспекту, яким рухалися демонстранти.

Колона завернула на Каср-аль-Ніл, вулицю, що впиралась безпосередньо у Тахрір.

Кілька найбільш запеклих юнаків відділились від юрби і, закривши обличчя хустками, рушили на поліцейських. Тримаючись на віддалі, хлопці здіймали руки і щось викрикували. Лаялися, мабуть. Проте далі лайки й словесних погроз справа не йшла. На початку ніхто не жбурляв каміння, не розносив вітрини магазинів і не палив усе, що тільки може горіти.

До Тахріра лишилося півкварталу. Люди прибували. По тротуарах ледве можна було протиснутися. Я піднявся на пальцях і подивився назад. Колона демонстрантів зайняла весь видимий простір. Перед очима нуртувала маса смаглявих голів.

Помалу я почав відчувати, що юрба густішає. Попереду щось перетнуло шлях колоні. Задні ряди, не знаючи про це, напирали. Я схопив Марко за руку і потяг до будинку ліворуч.

– Що таке? – блиснув очима італієць.

– Мені це не подобається. Попереду щось коїться. Раптом щось станеться, може початися тиснява.

У центрі Каїра будівлі щільно припасовані одна до одної, утворюють суцільну стіну вздовж вулиці. Якщо ти не на перехресті, завернути нема куди. Узявшись за віконну решітку, я виліз на виступ фундаменту і подивився вперед:

– Чорт!

– Що там? – захвилювався Марко.

– Спецназ загородив вихід до площі. – Перші ряди демонстрантів готові зчепитися з копами. Можливо, хтось і не хотів, але не мав вибору: ззаду натискали інші.

Я зіскочив на асфальт. Тієї ж секунди від голови колони дійшла низка дивних звуків, схожих на кашель. Щось приглушено гахнуло – десять, може, дванадцять разів поспіль. Далі повітря пронизало металічне брязкання: неначе напівпорожні банки «Pepsi» котилися по тротуару.

Флорентієць Марко повернувся до мене і самими очима запитав: «Що це було?»

Єгиптяни завмерли. Хтось закричав. Без войовничого запалу і злості – закричав по-справжньому. А тоді понад притихлим юрмиськом почав розростатись сірувато-білий туман.

Натовп відринув. Колона стиснулася, мов пружина. Крики залунали звідусіль. Прозвучало кілька нових вилясків, за ними – той самий характерний брязкіт.

Поки я встиг усвідомити, що сталося, араби вже мчали геть, немов стадо наляканих мисливцями бізонів. Тупіт віддавався неприємною вібрацією аж у грудях. Коли бачиш, як на тебе галопує, пульсуючи і зминаючи все на шляху, ошаліла юрба, душа в буквальному сенсі ховається у п’яти. Та це була лиш половина проблеми. Ми з Марко втислися у нішу між виступами суміжних будинків. Я намертво вчепився у ковану решітку і дивився, як над лавиною наполоханих єгиптян, неначе привид морського чудовиська, розповзається крейдяний дим. За якусь мить один з прозірчасто-білих щупаків дотягнувся до мене: ротова порожнина вмить затверділа, а в горло встромилися жала тисячі ос.

– Tear gas?![12] – закричав я, ховаючи голову під пахву.

– I fucking know it![13] – жмурячись, просичав Марко.

Але я не стверджував. Я питав. Я вперше в житті хапонув газу і просто не знав, що то було: точно сльозогінний газ чи якась інша отруйна речовина, від якої за хвилину накладу в штани, потім звалюсь у корчах і ефектно здохну, пускаючи ротом красиві білі бульбашки.

То був таки сльозогінний. Досі не розумію, чому його так називають. Плакати мені не хотілося. Анітрохи. Насправді я не міг дихати. Горлянка стискалась у спазмах, звузившись до маленької дірочки, крізь яку з великими труднощами й болем вдавалося втягувати цівку повітря. Чомусь здавалося, що газ не мав запаху. Він не пахнув, він лише діяв, невидимими пальцями скручуючи шию.

– Назад у готель! – скомандував я, машинально далі знімаючи відео.

Ми пірнули у натовп і спробували бігти. Спершу нічого не вийшло, та згодом юрма розсмокталася. Певно, частина демонстрантів розбіглася по бічних кварталах.

Марко гнав попереду, я орієнтувався на його кучеряву макітру. Квартал… другий… третій. Довкола нас метушились єгиптяни, ридали жінки. Помалу страх у їх очах поступався місцем гніву. В якомусь місці ми промчали повз групу демонстрантів, які розбивали на шматки тротуарні брили і починали кидати уламки в поліцейських. Ситуація погіршувалась тим, що високі будинки затуляли центральну частину міста від вітру. Сльозогінний газ не розвіювався, химерними молочними фігурами заступаючи шлях. Бігти було надзвичайно важко.

Зрештою ми дістались до місця, куди газ не діставав. «Cairo Stars» був поруч. Відхекуючись, я уявив, як ми ввалимося на рецепцію, горлаючи про те, що поліція застосувала газ. Як виявилося, з цим ми поквапилися. Щойно ми завернули на Адлі-стрит, стало зрозуміло, що в «Cairo Stars» уже знають про сльозогінний газ. Вулиця була вільною… якщо не брати до уваги блідих хмарок, що зависали у повітрі, чіпляючись за балкони та підвіконня. У другому кінці вулиці шикувався стрій спецназівців. З-за їх спин час від часу вилітали газові гранати.

Я нарешті втямив, що за звуки передували паніці на підході до Тахріра. То гранати зі сльозогінним газом вилітали зі спеціальних рушниць, злітали у повітря, падали на асфальт, відбивалися і, брязкаючи, котилися далі, аж поки з них не починав валити дим.

* * *

У під’їзді я ледь не збив з ніг Хасана. За ним товпились троє інших працівників «Cairo Stars» і ще чорнява незнайомка азіатської зовнішності. Побачивши нас, вона заверещала «Марко!» і кинулась на шию італійцю. Тієї миті я забув і про переляк, і про газ. Витріщився на італійця:

– Твоя дружина японка?

– А то!

– Респект!

– Слава Аллаху, ви цілі! –