Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

А крім того, це руські вої лізли на стіни, це вони, обливаючись кров'ю, били пороками ворота, копієм хотіли взяти город, самі ж ромеї, стоячи за заборолами, посилали вниз тисячі стріл, лили гарячу смолу, засипали очі воїв піском, їхні балісти метали й метали гостре каміння.

Тоді князь Володимир велів робити приспу - вої його вдень, а найбільше ночами копали землю, насипали вал, що починався від затоки Символів і тягнувся до воріт города, підіймаючись все вище й вище: вої по ньому могли б збігти просто на вежу Зенона, звідти розтектись по всій стіні, попали б і в город.

Проте коли цей широкий вал, за який було заплачено великою кров'ю, доходив уже майже до воріт і вежі Зенона, виявилось, що він починає осідати, - вгадавши намір руських воїв, херсоніти, як кроти, зробили підземний хід з города, дорились аж до валу, і в той час як руські вої насипали землю, вони виносили її в город, де й нині ще серед скель височить насипана ними могила.

Час ішов, проминула весна, почались суша й безвітря, вже на скелястих берегах над морем вигоріла й повилась сивиною трава, а вої руські стояли під Херсонесом, не могли його взяти.

- Три літа стоятиму, але не відступлю від Херсонеса, - сказав у гніві князь Володимир.

Князь Володимир не думав стояти в Кліматах три літа - це була війна, що коштувала багато крові, його ждала Русь, він мусив швидше взяти Херсонес, щоб говорити з імператорами Візантії.

Він знав, що в ромеїв тануть і тануть сили. Сам Володимир під стінами города також мав великі втрати. Проте за спиною в нього, хоч це були й Клімати, лежали городи руські Сугдея* (*Сугдея - сучасний Судак.) й Корчев* (*Корчев - Керч.), через Клімати йшла Володимиру підмога з Тмутаракані від сина Мстислава. Одразу за станом починались і тягнулись до далеких гір клери* (*Клери - садиби багатих херсонітів(по 26 - ЗО га).) херсонітів - господарі звідти повтікали, але залишились сотні рабів, - з усіх кінців до воїнства князя Володимира йшли руські люди й раби ромеїв.

І в самому Херсонесі були люди, які ненавиділи ромеїв, ждали нагоди, щоб допомогти або й потрапити до стану князя Володимира.

Була ніч на початку червня. Низько над землею ще звечора повисла важка хмара, що після заходу сонця поповзла, закрила й море. Під шатами цієї ночі спав стан руських воїв, спав Херсонес, за кілька кроків не було нічого видно, в полі й у городі стояла велія тиша.

Та от почувся тихий скрип під стіною Херсонеса напроти затоки Символів, от у чорному отворі, що відкрився в стіні, з'явились постаті, двоє людей стали в полі, слухали, ждали...

Потім вони пішли вперед, просто до стану Володимира, зупинились і підняли руки тільки тоді, коли побачили перед собою руських воїв, що схоплювались з землі.

- Хто ви?

- Ми з города... Хочемо бачити князя.

Списи руських воїв були націлені просто на невідомих - де війна, там зваба, лжа, зрада!

Князь Володимир дивився на людей, яких привели до нього вої з сторожі, що лежала цієї ночі лікоть у лікоть у полі.

Вої одразу вийшли, в наметі лишились князь з кількома воєводами, два невідомі ромеї.

- Хто ви й чому опинились вночі в полі? - запитав князь.

- Я, княже Володимире, - сказав один із них, одягнутий як воїн, - свіон, іменем Жадборн, служив у дружині ярла Фулнера, що йшла з тобою з Новгорода до Києва.

- Кому ж ти служиш нині - Херсонесу? - посміхнувся Володимир.

- Будь проклят Херсонес, ромеї і вся Візантія, - вилаявся Жадборн, - ми служили їм, не шкодували крові, немає моєї дружини, не стало ярла Фулнера, але що я від них маю? Я прийшов і буду служити тобі, княже.

Володимир нічого не відповів свіону, що заради золота зраджував своїм хазяїнам.

- А ти, - звернувся він до іншого втікача, - чого залишив Херсонес і прийшов до мого стану?

Старий чоловік у темній рясі, з довгим волоссям, широкою бородою, вусами, помітно хвилювався, відповів не одразу.

- Я священик, іменем Анастас, - вирвалось нарешті в нього.

- Ти священик?! - щиро здивувався Володимир. - Чого ж ти тоді прийшов сюди, до стану воїв?

- Я болгарський священик, - відповів Анастас, - і саме через це прийшов до тебе... Так, княже, колись я жив у Болгарії, мав свою церкву в Доростолі, служив своєму болгарському патріарху Даміану, бачив там і отця твого князя Святослава... А потім Доростол взяли ромеї, нині престол болгарського патріарха в Охриді, але я не можу йому служити, бо константинопольський патріарх Микола вигнав нас з Болгарії. Так я й багато священиків болгарських попали в Херсонес, , в город, де моляться золоту, а не богу... Я зрікаюсь ромеїв, патріарха Миколи Хризоверга, жити в Херсонесі несила, ліпше йти до язичників, сіяти там боже слово... Через це я й прийшов до тебе...

На столі горіла свіча, в жовтуватому промінні виразно було видно обличчя Анастаса. Чи можна вірити священику чи правду він говорить?!

- А як ви пройшли? - запитав князь.

- У стіні Херсонеса є потайний хід, ним ми зараз і пройшли, - сказав Жадборн.

- Ви нам його покажете?

- Якщо твоя воля, ми тобі його покажемо й зможемо ним повернутись да Херсонеса, , - промовив свіон, - але це дуже вузький хід, ним ледь може проповзти людина, , а по той бік стіни завжди стоїть сторожа... Нині - темна ніч, ромеї перепились і сплять, з цього ми й скористались.

- Гаразд, - промовив Володимир. - 3 чим же ви прийшли?

- Я можу розповісти тобі все про Херсонес, - відповів Жадборн, - і допоможу, аби це гніздо над морем було знищене... Я знаю, де проходить водогін з Херсонеса, знаю, де тут, у твоєму стані, лежить грецький вогонь, вмію поратись з цим вогнем...

- Добре, - перебив Володимир свіона. - Завтра вранці ти розкажеш все це моїм воєводам. Нині іди з воями, покажи, де потайний хід до города.

До намету увійшли вої і повели Жадборна. Князь і священик залишились удвох.

- Я також