Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Коли ми вчилися разом, їх було так багато, вони ганяли по школі, спітнілі й брудні, і витворяли казна-що.
Здавалося, що між ними немає жодного інтересного типа.
А тепер ми тинялись по місту або годинами висиджували в парку, вдаючи, ніби вчимося, аби тільки з ними зустрітись, побазікати й пококетувати. В цьому було щось дуже хвилююче — ми з подругами сиділи на лаві, тримаючи в руках розгорнуті підручники з хімії або математики, повз нас проходили статечні люди — елегантно вдягнуті чоловіки, жінки в гарних сукнях або в костюмах, а ми тихенько розмовляли про стосунки між чоловіком і жінкою, про голе тіло і всякі такі речі. Хлопці вітались, походжали біля нас або сідали віддалік на лаву, крадькома курили сигарети, перемовлялися між собою, витівали всякі дурниці. А коли підсідали до нас, ставали несміливими і скованими. Зрозуміло, ми з дівчиськами враз уривали свої балачки на оті теми, і починалася спільна розмова про школу, спорт, про кінофільми й пластинки, іноді, дуже рідко, — про батьків або про якісь події в нашому місті чи в світі.
Анджей, мій двоюрідний брат і ровесник, син тьоті Мілі, про якого я вже говорила і з яким зустрічалась дуже часто, досить довго взагалі не цікавився дівчатами, зате тітці доводилось витрачати на нього силу грошей, купуючи йому найдорожчі іграшки. Потім два роки підряд були неприємності в школі, бо він разом з кількома такими ж шибениками, як сам, робив учителям всякі капості. Та коли Анджей перейшов — щоправда, не дуже легко — до дев’ятого класу, він одразу змінився. У школі вже не бешкетував, вдома теж поводився пристойніше, перестав коверзувати та грубіянити й зацікавився дівчатами, яких почав називати «бабами». І, як він сам мені натякнув, став жити з ними нормальним статевим життям.
Через Анджея я й познайомилася з Кшиштофом, який учився з ним в одному класі, але був на рік старший.
Треба віддати Кшиштофу належне — він був вродливий хлопчина. На зріст трохи вищий од мене, чорнявий, з лиця чисто тобі ангел: лагідні, широко розставлені блакитні очі, гарний овал обличчя, маленькі червоні вуста, причому верхня губа якоїсь незвичайної форми; мені важко сказати, в чому тут річ, але це помічала не тільки я. Ми вешталися втрьох або вчотирьох з Анджеєвою дівчиною, Іркою, познімавши з рукавів шкільні емблеми, ходили в кіно, в маленьку темну кав’ярню пити каву й вино, на прогулянки. Одного разу на вечірці в тьоті Мілі, коли її не було вдома, ми поцілувались. Анджей замкнув нас у темній кімнаті на кару за те, що ми не хотіли поцілуватися при всіх. Я стала біля вікна й дивилась на освітлені вітрини по той бік вулиці та на людей, що входили до магазинів. Мене розбирала злість, я вся тремтіла, хотілося плакати, і водночас я відчувала, що за мить Кшиштоф підійде до мене, пам’ятала, що зовсім близько, за яких два кроки, стоїть широка й зручна тахта тьоті Мілі, і, попри все те, думала про деякі інтимні деталі. Але Кшиштоф стояв біля дверей і лаявся з ними, я чула, як він називав їх кретинами, вся компанія заливалася сміхом, а голосніше за всіх реготав Анджей, що випив три чарки вина. Та невдовзі вернулася з міста тітка, і Анджею довелося випустити нас, але спершу ми все-таки мусили поцілуватись. Ми поцілувалися в дверях, похапцем і невміло.
Батьки Кшиштофа до війни мали якусь фабрику, в сорок п’ятому році її в них відібрали, але грошенята в них, видно, ще були, бо жили вони в трикімнатній квартирі, а недавно купили в Сверкові дачу, щоб після ремонту проводити там відпустку й вільні кімнати винаймати дачникам. Сверків дуже мальовничо розкинувся на березі невеликої річки, навколо пагорби й ліси. До нього година їзди автобусом. В будень у Сверкові панує сонна тиша, з автобуса висідають лише робітники і розходяться по домівках, але в неділю туди приїздять тисячі людей.
Купаються, ловлять рибу, напинають намети або ночують у пансіонатах та в селян. На літо з’їжджаються дачники, але їх небагато, Сверків не модний, бо він зовсім близько від міста, тут немає ніяких особливих розваг, ані стадіону, ані басейну. Під час окупації туди їздили по гриби, а наприкінці війни мама хотіла тікати до Сверкова від бомбардувань, але росіяни вступили в наше місто так швидко, що ми навіть не встигли спакувати валізку й рюкзак. У всякому разі, в мене з часів окупації залишились про Сверків дуже приємні спогади, бо щоразу, коли ми вибирались туди по гриби, мама робила бутерброди з сиром, пекла пиріг і наливала в пляшки каву з молоком.
Ми ходили по лісі, купались у неглибокій, прозорій мов кришталь воді, я грала в м’яча на луці, повітря було таке чисте, духмяне, ані разу не було ні дощу, ні грози. Я зі смаком уминала все, що мама виймала з рюкзака й давала мені. Вертаючись, ми йшли кілометрів зо три до залізничної станції, бо автобуса тоді не було. Мама й тато тримали мене за руки, я куняла, йдучи, а в поїзді вже міцно засинала, і потім батькам доводилося нести мене на руках.
Одного ранку Кшиштоф сказав, що коли-небудь запросить нас, мене й Анджея, у Сверків на неділю, а може, навіть і на всі канікули, і в мене раптом так якось чудно тьохнуло серце, я ніби відчула солодкий смак тих часів, коли була маленькою дівчинкою, щасливою й безпечною під захистом батьків, хоч то були такі жахливі роки.
Я сказала вдома, що Кшиштоф, можливо, на канікули запросить мене з Анджеєм на дачу у Сверків, на те мій тато заявив (мої батьки не були знайомі з батьками Кшиштофа, але чули про них), що вони мерзенні, пихаті буржуї і з ними краще зовсім не знатися. А втім, цей батьків виступ був короткий і безпорадний, взагалі такі сцени — мама називала їх «татове соло» — за моєї пам’яті траплялися рідко й дуже швидко кінчались, бо тато відступав перед маминими аргументами й виходив з кімнати, визнаючи цим свою поразку. Але не про те річ. Так от, наприкінці квітня, після великодня — пам’ятаю, були ще великодні канікули, — Кшиштоф запросив мене, Анджея та його дівчину, Ірку, у Сверків. Власне, до кінця так і не було зрозуміло, чи у Сверкові будуть і Кшиштофові батьки, чи тільки служниця, що часто їздила
