Галка - Павло Федорович Автомонов

Всі побігли вперед на клич Орла.

Зупинилися, вражені жахом. На зламаній березі, підібгавши ноги, висіла людина із зашморгом на шиї. Голова високо задерта. Обличчя перекошене. На губах жовта, загусла піна. Великі очі ось-ось мали вилізти з орбіт, дивилися у голубе небо більмами. Цього чоловіка в пошарпаній одежі не раз зустрічали парашутисти поблизу лисячої нори, на просіці, лісовій дорозі. Не раз віталися а ним, а він застигав у позі лакея. Це володар тутешніх секторів лісового масиву лісник Кангар…

— І вмер анцихрист не по-людськи, — розсудив Орел. Полонений німець відвернувся. У нього затрусилися коліна, затремтіли губи, втрачаючи рожевий колір.

— Добігався, каїн!..

— І, видно, наклав руки на себе недавно? — придивлявся до трупа Леонід. — Пережив якесь потрясіння.

Бачачи, що полонений зовсім зблід, зиркаючи безтямними очима, немов шукав місця, куди б сховатися, Арвід пояснив йому, ткнувши пальцем на лісника:

— Самогубець…

Вдалині залунали збуджені, розгнівані голоси латиською і російською мовами:

— Проклятий лісник! Оце так вистежив!..

— Теж мені — невидаль! Знайшли агента! Лісник навмисне показав той сектор, де парашутистів уже слід простиг. Захопили трофеї! — горланив Мамонько-Кротов. — Казанки, два парашути і запасну антену! Підемо зараз на хутір до цього шалапута й кокнемо, поки більшовики не прийшли.

— Лягай! — загрозливо прошепотів хтось із парашутистів.

Короп уже встиг зв'язати парашутною стропою полоненому руки, а рота заткнути його ж пілоткою. Кінець шворки Короп намотав на руку і сказав тихим голосом:

— Бітте, Ганс! Руіх…

Німець покірно підповз до товстенного пенька і розпластався у високій, висохлій траві.

— Не стріляти без команди! — попередив Кудрявий.

— Теж мені — невидаль!.. — лунав знову голос Мамонька-Кротова.

Кудрявий і Галка, Короп і Орел перезирнулися. По щоках їхніх пробіг морозець. У Коропа затремтіла нижня губа. «Кротов!» Серце у нього забилося з такою силою, що стугоніло у скроні, через руку ніби відлунювало в пеньок, біля якого лежав. В одну мить пригадалися лейтенанти Петро, Юра Сокіл, старший лейтенант Іван, відсутність яких так відчувалась їм у цьому другому відрядженні. У вухах лунали постріли з автоматів, він чув виття куль, що рвали поли кожуха, мов люті звірі. Тоді, взимку, Короп не міг ані зупинитися, щоб перевести дух і прицілитися з автомата, ані нагнути голову, бо був найближче до «лісових котів». І ось вони знову тут. І цього разу теж одягнені під мирних людей. Короп раптом стиснув автомат, заскреготів зубами так, що почули Кудрявий і Леонід, котрі лежали за сусіднім пеньком у кількох кроках. Випустивши з рук кінець, парашутної шворки, що нею був зв'язаний полонений, Короп, забувши про обережність і конспірацію, умови якої втовкмачував кожному, став підводитися, його кликали помста й закон ненависті до Кротова. Кудрявий перший збагнув, що може статися непоправне, й, відштовхнувшись ногою, стрибнув на Коропа, ніби той був ворожим солдатом, котрого треба взяти в полон.

— Отямся!.. Їх не десять, не тридцять! — прошепотів Кудрявий. — Поглянь…

Карателі, що-йшли попереду, зупинилися, щоб почекати інших. Людські голоси змішувалися з переляканим беканням овець, з муканням корів.

— Ну й етюд до картини! — ледве стримуючи себе, прошепотів Галка.

По просіці, якою уперше вийшли до шосе Псков — Рита квітневого дня Кудрявий і Галка, сунула юрба, одягнена в старі пальта, піджаки і всіляке лахміття, з автоматами «шмайсер» у руках і за плечима. Деякі бандити несли на собі валашків, тримаючи їх за задні й передні ноги.

— Полоснемо! — не лежалося і новобранцю групи Арвіду.

— Та їх тут ціла рота! — застеріг Леонід. — За обірванцями — німецькі солдати, айзсарги…

На просіці людно. За попереднім гуртом чоловік з двадцяти йшли і йшли карателі. Окремі солдати вели на налигачах корів. «Лісові коти» штовхали худобу руками, стьобали лозинами, били прикладами.

Гамір, лайка, як на ярмарку.

— Несуть біси наші парашути! — прошепотів Орел, — Ось куди вони ходили, вирядившись, мов на різдво.

— Їх ціла сотня, — розсудливо мовив Кудрявий, звільняючи від своєї опіки Коропа. — Спокійніше, братці! Вбити їх десять, навіть п'ятнадцять і самим загинути — надто дешево віддати своє життя. Ми ще потрібні живими. Спокійніше… Буде й на нашій просіці свято!

Тим часом галас на лісовій просіці вщухав. Зі сходу котилася вал за валом кулеметна стрілянина, гриміли вибухи. Неподалік, над ризьким шосе, з могутнім ревом пронеслася ланка чорних ІЛів-штурмовиків, обстрілюючи й бомбуючи фашистські колони, що відступали до Цесіса, Сігулди, Риги.

П'ятеро бійців Кудрявого і полонений німецький лейтенант стояли в кузові «газика», що пробивався крізь війська по шосе на схід. Хлопці запилені так, що блищали тільки зуби, коли всміхалися: так багато було куряви, збитої на узбіччі асфальту обозами, тягачами, «тридцятьчетвірками» і самоходами. Усміхатися було від чого: вони їхали визволеною латиською землею. Визволена земля. Поняття це особливо зрозуміло тим, хто бачив поневолені фашизмом села і міста. Та зараз над хлопцями ясне і пекуче, мов у жнивний липень, вересневе сонце, і світить воно не так, як по той бік фронту.

Пересилюють гуркіт моторів і фуркання коней голоси: то лаються водії. Якийсь з обозу кричить на конячину. Обозники сидять на полудрабках підвід поважно, мов царі на тронах., Це вусаті дядьки з вузькуватими очима й широкими вилицями — казахи, киргизи чи й тувінці, коні для яких найрідніші тварини.

Знову пробка. Скупчилися тягачі, автомашини, обоз. Їхня машина ледве проповзла крізь гущавину