Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів - Сергій Вікторович Жадан
ось діти — у них залізні щелепи, якими вони розбивають артерії
старого потяганого життя,
але ось ти, ти сама — чим ти можеш захиститися від свого розчарування?
Вчись на моїх помилках, я їх робив для того,
аби ти вчилася,
вже тоді, в сімнадцять, я знав, що комусь це буде потрібно,
якщо вже тобі між лопаток вкладають твою параною,
значить, мусиш тепер прикривати
усіх слабких і розчарованих,
король невдах — я винесу ваше постійне ниття,
під теплим светром, важким від чорної крові.
Якби я грав у регбі, о, якби я нормально грав у регбі,
думаю я іноді, все було б зовсім інакше,
якби я лише умів грати в регбі,
я би тримав свій м’яч, ніби серце,
якщо мене і видавлять із цього життя,
то разом із моїм м’ячем,
королі невдах — ті, що біжать
під смарагдовим небом, у рваних
в’язаних светрах,
важкі черевики на їхніх ногах,
і лісові птахи співають над ними
і, пробиваючись крізь річковий очерет,
вони шепочуть, шепочуть
прізвище
марадони.
Матчі перенесеного туру
Останні матчі перенесеного туру,
ну, як завжди — холодні горла й
туман над газоном, стільки злого бажання
додивитися, докричатися, покажіть
мені, як ви пустите кров, робітнича
солідарність, чоловіки в чорних куртках
повторюють у холодному повітрі —
цього року наша команда нічого не виграє,
але цього року наша команда нічого і не програє,
я відчуваю братське плече і, скільки б
не сурмили
над нами,
чую цю солідарність, чую цей шепіт —
наша команда знову нічого не виграє,
наша команда знову нічого не програє,
і як мене водить цим холодним повітрям,
слідом за куртками, за звуками дудок,
ось куди вони всі зникають, думаю,
поламаними голосами перегукуючись,
перекликаючись, солідарність чоловіків,
яких зрадили роботодавці,
від яких відвернулися матері і діти,
тридцятка — саме той вік, щоби
пустити кров за найголовніше,
розбиті кулаки, порожні легені,
тепер я знаю, за що вони помирають
кожної осені,
наша команда нічого не виграє,
але наша команда нічого і не програє,
той, хто вирветься вперед, першим відійде
з цих вулиць,
ось ми знову залишаємо
свої місця, ось ми знову
хочемо щось довести,
ну, давай, кричимо,
пусти кров, чого тобі боятись,
давай, кричимо, ти ж їм все одно не поясниш
що тобі просто немає куди іти,
що ти просто змушений
дихати вимерзлими легенями,
як ти їм поясниш,
що прапори твого клубу —
останнє, за що тобі лишилося битись,
коли ні тепла, ні просвітку,
лише туман над газоном і гарячий
шепіт сотень робітників,
які поспішають тебе заспокоїти —
цього року наша з тобою команда нічого не виграє,
але наша команда нічого і не програє,
як ти їм поясниш,
що вона просто не хоче тобі повірити,
що вона боїться тобі повірити,
лишаючи тебе щовечора
перед дверима підземки,
зникаючи за братськими
чорними
куртками,
кидаючи тебе в холодному повітрі
перенесених матчів,
як ти це їм поясниш?
Наша команда нічого не виграє,
наша команда нічого не програє,
згортай прапори,
зігрівай долоні,
видихай повітря,
якщо маєш куди.
Спокійне життя,
