Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Ах, як мені б хотілось написати Достиглу пісню, з ягодою схожу, Щоб і вона, подзьобана в ночах,

В дощі осінні, в паморозі сині Таїла найсолодший, теплий, сік .

І в сивині, людьми напівзабута, Нагадувала серцю інші дні,

Сповиті літом, травами й коханням.

* *

*

Ні, не стомлюся на дальній межі З віком світити

в його стоокості,

Лягати пластом

на -розпуття чужі, Тягнути доброго

від одинокості.

Горю тяжкому —

сонце віддам,

Ревній сльозі

я стану загатами,

З бідним —

шкуринкою напополам. Сіллю на очі —

поміж багатими.

Скупості чорній —

пельку заб’ю, Ситій захланності —

етапу трутою,

Друга в біді —

як хміль, обів’ю, Ворогу лютому —

буду Малютою !.

А що ж собі

на отій путі?

А що ж собі

иа деньки круті?

Щоб друг —

Як брат,

Бо у тім потреба,

Та хліба шмат,

Та хустина неба!

* *

*

Там, де ночі слалися імлистові І котився воєн перегук,

Там дороги сняться комуністові І майбутнє —

проситься до рук.

І не злото, викуване злитками,

І не славу, що в пісні тече,—

З хлібом-сіллю, з іншими пожитками Звалює вій землю на плече.

І вона, поранена загравами,

Кривдою поколота, як дзвін,

З небесами, ріками і травами, Крутиться,

куди ступає він!

НОВІТНЯ БАЛАДА

Мій друг сердечний, Олександр Фадеев, Ще за життя розповідав мені,

Як у Норвегії, поміж фіордів,

Зустрів могилку нашого бійця,

Порослу ружами й червоним маком.

Ті ружі й маки посадила жінка, Норвезька мати, в скорбній самоті Й насіння квітів віддала йому,

Щоб він знайшов на Україні матір Того бійця і їй віддав насіння,

Як серце сина, як очей лелітки,

Що воскресають в сонці кожен рік.

І він знайшов.

І українська- мати Під вікнами посадовила квіти,

Що виросли із сина: ружі з серця,

А із очей лелітки.

І щоранку

Вона стає, маленька у дворі,

На тихому, зарошеному ганку,

Сама, у сяйві, схожа до зорі;

У ватнику, у черевичках скорих,

Така, як мати; в зморщечках суворих,

В журбі невидній.

— Хочеш їсти, сииу? — Звертається до ружі.

— Я вже їв,

Мені поля поклали тут хлібину,

І' голова артілі мову вів,

Що не встаю.—

То мати до лелітки:

— А може, хочеш, сину, краплю питки?

— Уже я пив, моя матусю, з дому Дощів краплину, блискавки із грому,

Із яворів — росину, а з душі

Твоєї, мамо,— смуток.

— Хочеш, сину,

Я розчешу твій волос?

— Комиші Мені чесали чуба до загину Свинцем гарячим.

— Я сорочку дам?

— Не треба, мамо, видавали нам У старшини в хозроті чисту, гожу, Скажіть йому, що повернуть не зможу.

— То, може, дать тобі чарчину?

— Ні,

Бо сліз і куль" сповна дано мені,

Немає місця в серці! —

Вітер віє, Достиглий мак, як серце, рожевіє,

А зір синовній у лелітках має,

А мати з сином тихо розмовляє...

ОЛЕКСАНДРОВІ ПРОКОФ’ЄВУ

Десять повних, двадцять повних років — Не така й велика давнина,

Від твоїх приладозьких потоків У моєму серці б’є луна.

■7*

Зупиняю погляд на обличчі,

Дорогому, світлому в ночах,

Бо твої черемхи в синьоріччі Кучерявляться мені в очах.

І лужків березових обнова,

Де балтійський плеще вітровій,

І твоя приладозькая мова В українській заплелась моїй.

Камінь крошить вітер і негода,

Дуб столітній хилиться від них, Тільки наша дружба, иаша врода Вся в цвітах іде полум’яних. '

І цвіте, і гоже зерно сіє, .

І в любові припада стократ Синіми очима до Росії,

Карими очима до Карпат...

Вишиває зорі в виднокрузі,

Простеляє маки на межу.

Я б іще сказав, які ми друзі,

Тільки більш не треба, не скажу.

Не скажу, бо слів таких замало Для того, чому я вічно рад,

Що на смерть плече в плече стояло І в життя верталося назад. _

Щоб Вітчизни далі пурпурові Нам світили подвиги нові І ходили Насті і Любові У піснях, неначе по траві.

Щоб одна криниця нам із поля,

Щоб одна шкуринка в ніч німу,

Щоб твоя пісенна щедра доля — Вічний гість у серці мойому!

*

*

Не скажу я, що у мене книжність В окулярах ходить за пером,

Слово ласка — переводжу в ніжність, Ніжність називаю лиш добром; Найскупіші та малі привіти,

Як подію, часто бережу,

Посмішці людській встеляю віти Так, як дуб па осені межу.

І легку, незраджену розлуку,

Між її буденних, тихих справ,— Віддаю на невідому муку,

Де б хто інший слово не сказав.

І душа чутливо — невтишима —

В тишині вчуває бур мотив...

Хлопчику з монгольськими очима, Десь ти, мабуть, серце натрудив!

ПЕЙЗАЖ

Блакитна осінь сяє в берегах,

І помідори спіють, як пожари;

Буй-тури вітру мчаться на лугах, Рогами заплітаючися в хмари.

Хмеліє мед у вуликах сухих, ч Бджола бринить, як промінь, віковічно, І плід, мов серце яблунь молодих,

У груди саду гупає ритмічно.

І сам я тут, обнявши далину,

Ряснію, множусь, дихаю травою,

І вся земля натягує струну Між сонцем і людиною живою.

МІСТОК

Я ще й про тебе не сказав, місточку В ожиновій долині, край села,

Де дід вітряк з-під сивого крила У мливі теплім висивсь в одиночку.

Там коней пасли хлоп’яки одні, Немов хрущі, смугляві й бронзотілі, І ніч брела в отави посивілі,

І пріла каша в чорнім казані.

А через тебе мчали весілля І чаркувались п’яні весільчани,

А ще давніш сумні заробітчани З таврійських піль верталися здаля.

Везли снопи найперші у артіль,

Коли кінчалось комнезамське жниво,

І пирогами пахло тепле мливо,

Мов крихта щастя з давніх потерпіль.

Я біля тебе пшз весняний сік,

Учивсь косить, в жару картоплю пік, Колючий терен гнув при оболоні,

Аж доки стало молодості жаль,

Твої дубові, тесані долоні Мене з нужди перенесли у даль.

Як кажуть в нас: великому — велике, Високому — високе. Так бува...

Весна бринить, і журавлині крики Мене з дитинства кличуть — па жнива,

На кашу й хліб, де пісня і розмова,

Де від багаття світиться блакить,

Де знову й знов твоя душа дубова, Немов людська, зі мною гомонить.

І дзвін, і гук, і міць твоя горбата,

Чому, скажи, на споминку мені? Можливо, юнь,— поети звуть,— крилата,