Листи в Україну. Вибране - Юрій Ігорович Андрухович

12. «А тим часом я мандрую Москвою…»

А тим часом я мандрую Москвою,

де метро трагічне і стратегічне,

що не є такою вже і лафою

чи халвою (слово яке магічне!),

адже це всього лиш система сховищ

у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,

щоб такий собі простий Андрухович

розкусив систему. Й коли о пів на

першу ночі ходиш підземним холом

кільцевої лінії, ще в тридцяті

героїчно зданої комсомолом,

тобто зеками, згадуєш не Буццаті

і тим більш не Кафку, а щось дорожче,

як, наприклад, розстріли, наркомати,

портупеї. Вітер тебе полоще,

і стоїш роззявлено, мов Хома ти,

Брут, в якого пнеться сторчма волосся

від нічного жаху порожніх станцій,

стратегічних ліній, що досі носять

імена убивць, шахраїв, поганців.

«Це, — казав професор один зі Штатів, —

історичних праць моїх персонажі».

Я не хочу вживати імен цих татів.

На вустах лишається присмак сажі.

13. «Я програвся в карти, а це ознака…»

Я програвся в карти, а це ознака,

що святий Юрко зі мною в конфлікті.

Вічно має мухи старий рубака!

Але я не клянчу, тим більше ліктів

не кусаю, бо, друже, не ревний я учень

там, де вчать науки про вертикальне.

Мене більше цікавлять вузли сполучень,

переходи духа в матеріальне.

Надивився днями крутого порно

і спромігся заснути аж пів на п’яту,

після чого збудився; на серці чорно,

а довбешку варто віддати кату

чи якомусь модному шарлатану —

хай вилущує з неї віршів сигнали,

чим тутешній люд заведе в оману.

Моє тіло, засмагле і досконале,

особливо по пояс, а може, й нижче,

пропадає всує, хоч гідне грека.

Самота моя — це як зимне днище.

На поштамті глухо, бодай переказ.

Ти також не пишеш. Гадаю, знову

маєш бестію — серце тобі украла.

Я собі поставив таку умову:

до Різдва добути — і дати драла!

14. «Скоро свято — вся столиця російська…»

Скоро свято — вся столиця російська

закипіла так, мов повстали гнані

і голодні. Я собі нагадую псиська,

що натрапив на слід цитрин, бананів,

і, спрямований чітко, як у безмежність,

я собі здаюся майже трамваєм.

Нам, їй-богу, потрібна вкрай незалежність:

торгувати з Кореєю, Парагваєм,

Палестиною, Хиною, Барбадосом,

у портах над Понтом (Херсон, Одеса).

Каравани трюмів із кальвадосом,

коньяку і хересу буйні плеса,

і, крім того, перець, імбир, гвоздика,

чорне дерево, біла слонова кістка…

А поки що — ця біганина дика

по чужій столиці. І погляд псиська.

Та й, сказати правду, пан Єлисеїв

став не той, що був, не ті ананаси,

а на нас поклав, як кажуть в Расєї.

Анаші нема. І юрмище, ласе

до видовищ, хліба (знак метрополій!),

невтоленно жебрає крихти, фрукти.

І надходить ніч у столиці голій.

Це послання можеш віддати в друк ти.

15. «Тут колись був рай: цвіли ресторани…»

Тут колись був рай: цвіли ресторани,

а також і кнайпи, звані «трактири».

Чоловік, якому це сіль на рани,

говорив: «Мені шістдесят чотири,

як співають „Бітлз“, але я потроху

поборов спокуси, як Бога Яків.

У пивничках цих прожив я епоху,

ми кружляли пиво, берляли раків».

Що йому сказати на ці зітхання?

Все на світі тлін і марнот марнота,

все минає — пиво, життя, кохання

і бухання. Мрія для ідіота —

зупинити час. Минають кар’єри,

офіцери, п’янки, минають раки,

золоті погони, епохи, ери.

Як казав Махно, все воно до нічого.

Зостаються діри, мов чорні жарти,

сіль на рани, спогади, дно у пляшці.

На постах прогулюються сержанти,

вони люблять бити кийком по ляжці.

І від того темно стає на серці,

в голові розруха, в ногах судома.

Чи вернуся я, чи загину в герці?

Чи Різдво я зможу зустріти вдома?

16. «На Різдво в Україні діються речі…»

На Різдво в Україні діються речі

потаємні й вічні. Скажімо, місяць

виявляється зайвим, тому Святвечір

переходить не в ніч, над якою вúсять

херувими сонні, а в ніч — як море,

по якій навряд чи спроможні трії

мандрівні царі, подолавши гори,

своєчасно встигнути до Марії.

Це, однак, не значить, що все даремно,

всі прогнози, прикмети цілком опуклі.

Попри те, що зимно, і те, що темно,

неминучим є чудо, скажімо, в Дуклі,

чи де-небудь. Це, як і з’ява комети,

як сама зоря, що провадила, пасла

пастушків, ягнят, як і всі предмети

все збувається: Йосиф, яскиня, ясла,

коляда збувається, сіно, свічка.

А проте лише у вертепній скрині,

до якої доступ і вхід крізь вічка,

бо насправді нема яскині. Нині

я, здається, готовий прийти з дарами,

хоч діряво в кишенях, а в небі сіро.

Тут мене ловили вітрини, брами.

Треба їхати. Може, сконає Ірод.

17. «Із останніх новин: сиджу й ворожу…»

Із останніх новин: сиджу й ворожу

на І Цзіні, гортаю окультну пресу,

вліз в якесь товариство, здається, в ложу —

ніби в лажу, справили чорну месу —

нецікаво. Втім викликали духів.

Потім хтось із Німців, здається, Шиллер,

тарілки побив (а пляшок не рухав).

Я пішов. Уночі мені снився трилер,

хоч останнім часом лиш еротичні

сновидіння маю, пускаю соки —

це приємно. Панни у снах дотичні

до поривів чистих, палких, високих.

По обіді дідько надніс Серьожу —

це такий, що миє клозети, хронік.

Мав до хліба. Питався, на що ворожу.

Протринділи з ним, як бійці у схроні,

аж до смерку. Солодка розмова дружня!

При вині стаємо усі братами.

Він пішов, забравши своє оружжя —

всякі відра, мітли, щітки з дротами,

він пішов у ніч, він пусту склотару

теж забрав, мерзотник. Пішов він на хер!

А в мені хтось тужно терзав гітару.

Семенко сказав би, що парикмахер.

18. «Про театри, цирки та іподроми…»

Про театри, цирки та іподроми

не писав тобі ані слова. Й не буду.

Є вагоміші драми, себто погроми:

на прохання люду повісять Юду

чи каструють Будду (яка різниця?)

на вимогу нарсуду в ніч солов’їну.

Я щодня тут їжджу попри в’язницю.

Мене вчать любити всю цю країну.

Мене вчать: найменша сльоза дитяти

важить більше, аніж усі Бутирки,

взяті разом з Луб’янкою. Слід читати

епілептиків. Небо з-поза кватирки

є