Пейзаж чорного моря - Anora Rain

Чупа-чупс з торгового центру який пізніше стане традицією у подорожах та дядько з тіткою у яких ми пізніше відпочивали через брак грошей. Я їла чупа-чупс і проковтнула жуйку. А-а-а. після маминих розповідей, що у мене все злипнеться я так перелякалася, що мало не вратила свідомість. Але все ж розказала батькам, а вони сказали, що це був жарт і не варто сприймати все в серйоз. Жартівники ще ті. Це була наша остання поїздка...

Я мало, що пам’ятаю, але ніколи не забуду як я купила ляльку на базарі, а вже увечері її забрав дядьків чорний кіт. Він затяг її під диван і вона зникла. Ми її так і не знайшли…Своє день народження я відсвяткувала там же. Мама і я зробили вафельний торт. Це були вафельні коржі перемазані згущенкою( це і досі мій улюблений торт).

Пам’ятаю також як під час першого плавання мало не втонула і те як мене завернула назад красива незнайомка коли я по тихому вирішила покупатися у морі поки батьки спали, дякуючи їй, ви читаєте це!

Так шкода, що ці приємні спогади нещадно з’їдає наша ж пам’ять і ми це ніяк зупинити не можемо. А коли ти підліток або дорослий воно вже не так. Не так круто і весело як тоді…

Сварка батьків у вечері на тротуарі у світі вечірнього ліхтаря змінила все. Я ще була дитиною не пам’ятаю через, що вона сталася. Знаю лиш, що через якусь дрібничку. Я не плакала. Звикла. В дома це відбувалося постійно. Та і тітка з дядьком нікого не заспокоювали, навіть мене, малу. Просто стояли осторонь і спостерігали. Мама мене запитала пізніше як ми йшли до дядькового й тітчиного дому, що знаходився у житловому районі неподалік каскад.

- Ти прийдеш на море коли батько заспокоється, я буду там тебе чекати.

- Так. 

Ось я знову у Одесі вже доросла.  Пляж біля моря замінований і я не зможу зайти до дядькового і тітчиного дому бо вони переїхали, але до  їхнього нового, недобудованого будинку через два роки після початку війни, потрапили уламки ракети.. Не зможу піти у той самий супер маркет де купувала чупа-чупс і на базар по ляльку бо їх немає…Їх знищили…

Запах солі дражнив мої ніздрі, але це мене ніяк не дратувало, навпаки, навіть, заспокоювало. П’ятками я відчула мушлі і це пробудило у мені тимчасову усмішку на моєму заплаканому обличчі. Я взяла одну з безлічі таких. Вона чимось виділялась, була не схожою на інших. Я довго її прокручувала у руці та так і не збагнувши, що вона мені нагадувала.

Згадавши ту саму ніч. Болючі спогади про неї… Як же їх забути щоб на серці так не боліло? Це напевне неможливо чи не так?

На мене нахлинули неприємні відчуття, знову закололо у грудях, швидко забилося серце. Сльози потекли з новою силою, а моя рука затремтіла на грудях, важчало дихати. Ці спогади нахлинули так, що просто хотілося забути все дитинство і те хто ти є, не знімаючи одягу, взяти, забігти у холодне ранкове море і потонути у нім, забувши про усі проблеми, забувши всі минулі помилки, і всіх тоді присутніх, головне ту подію.

Час від часу я пригадую деякі моменти, довго їх прокручую у голові та думаю над тим як варто було вчинити маленькій мені…Та чи варте воно того?  Це лише моє минуле…

Я сиділа і роздумувала на березі склавши руки на коліна, а обличчя направила кудись удаль. Кудись де сяє золотисте сонце, а проміння тепло обпікає білосніжну, ще не загорівшу, шкіру обличчя. Все ж перед від’їздом я не змогла не помилуватися сходом ясного сонця на березі Чорного моря.

Все одно шукатимуть мене чи ні…Мені байдуже. Я і море одне ціле. Я і море одне ціле як не глянь. Коли у морі вирує буря його хвилює, крапає дощ ніби його невинні солоні сльози. Гнів, що люто вдаряє у зволожену сльозами землю і розтерзає її ніби тіло раба під батогом. Грім - це крик. Невпинний крик відчаю який не був почутий без гніву, без шторму і хаосу у голові.

Я теж кричала, благала батька відпустити до матері на море, де вона на мене чекала. Не дивлячись на мій юний вік, я все розуміла. Стосунки між батьками були доволі натягнуті. Батько настирливо вкладав мене спати і заборонив йти до мами… Я з провиною після обіцянці мамі бути з нею, біля моря,що я прийду до неї, лягла спати.,,Останнє, що я бачила це телевізор що висів на стіні у кімнаті. Навіть у той момент я зрадила матір, навіть тоді я не змогла втекти і піти до неї через страх!

 Якби я  тоді прийшла, щоб могло трапитись? Незнання - це сила… Незнання - це вічне незнання, що могло б трапитись якби я це зробила. Незнання - найгірше, що може бути після очікування у моєму списку.

Наступного ранку мати сказала:

- Я чекала на тебе, а ти не прийшла…- пошепки з заплаканими очима мовила матір. На що мої слова здалися безглуздими й дитячими…

Від цього спомину у мені спалахнула буря. Вона чекала моєї підтримки! Чекала мене! Чекала кха - кха на мене! – задихаючись від сліз звинувачувала я себе.

А, що як вона з люті, завдала мені шкоди?.. Втопила б у тім нічнім морі?

Щоб я тоді робила? Плакала і просила не робити цього? Уявний жах цього вигаданого кадру охопив мене.

Пейзаж сутінкового чорного моря який я пам’ятаю ще з мирних часів виринає часто. Небо, спадаючий місяць, що змінює сонце, тихе хвилювання хвиль і приємна прохолода яка змішалася із запахом моря і водоростей на березі. Вже, холодний пісок хрустів та прилипав до п’ят, як сніг узимку, але цей метаморфозний пейзаж моря я більше ніколи не побачу…Ніколи. Бо він буде іншим, не таким як колись. Той пейзаж нічного моря назавжди залишиться у моєму серці, а поки я буду зустрічати світанок моря після нищівної бурі з усіма його наслідками…

Кінець