Пейзаж чорного моря - Anora Rain

Пейзаж Чорного моря

Orbis terrarum pontos

Слухати під час прочитання - Path 5 Max Rihter.

Море хвилюється раз,

Море хвилюється два,

Море хвилюється три!

Морська фігура на місці замри!

Світанок. Сонце жевріло багряним на рожево-білому небосхилі. Ще вчорашній розжарений пісок на руках віддавав нічну прохолоду і повільно розсипався на маленькі піщинки. Хмар немає. Лише ясне білосніжне небо з мазком рожевого кольору ніби якийсь художник з того світу, знову взяв у руки пензля після довготривалого відпочинку, і зробив впевнений мазок на білому аркуші…Море тихе, студене тримає баланс. Воно як і людина – з часом до нього звикаєш…

Вітер тихо-тихо віяв поміж волосся даруючи ранкову прохолоду. Звуки далекого руху машин. Так рано? Комусь не спиться… Спогади з дитинства знову затягли у свої тенета.

Приємний, солодкий аромат пахлави, як вона приємно тане у роті,  наповнюючи, його солодким смаком.

Пекуча кукурудза знову обпекла мені язика, бо з нетерплячки, я вихопила її з рук  матері : свіжа, гаряча, ніжна.

Картинка дитячого майданчику біля пляжу з’явилась у голові ніби я знову маленька  і розгублена короткими новими знайомствами…Хоч тоді, комусь було байдуже до моїх  ран…

 Колись ще чотирирічкою я гралась з дітьми,  неодноразово падаючи з  гумової гойдалки. Хоч було боляче,  проте,  сміх миттю загоював мої рани. Як то кажуть « щоб не плакать, я сміялась»

Тоді, ще дитиною я страждала на атопічний дерматит  — це хронічне запальне захворювання шкіри, що характеризується сухістю, свербінням та висипаннями. Саме за цим ми їздили на море, щоб я нарешті могла спокійно жити. На лиман, там солоні грязі якими мені мазали рани.. Розумію,  мене так лікували,  проте,  це дуже боляче,  в прямому сенсі “Сіль на рану” ,Але бажання зцілитися було сильнішим і через біль і плач я терпіла.  Дерматит вкривав майже все моє тіло. Ці рани часто прилипали до одягу, і  взагалі, жити з ним,  протягом,  десяти років було нестерпно. Уявіть,  вам боляче щось робити, з вами ніхто з дітей не спілкується,- ви одинокі, на самоті з цією хворобою… Дитині у чотири роки хочеться бігати, спілкуватися, а не сидіти у чотирьох стінах і гратися у ляльки. Плюс більшість людей не співчували взагалі або переспівчували,  постійно жаліли, що часто бісило. Просто хотілося підтримки, а чула “Боже,  бідна дитина,  як вам важко…-  тяжке зітхання” або « як тобі боляче давай поцілую ранки» Це взагалі жах…Хотілося допомогти батькам,  якось зарадити,  я відчувала  себе тягарем  для них… Якби не я, вони могли б поїхати закордон відпочити чи здійснити свої мрії разом зі мною - здоровою…Але ж я хвора  і всі кошти йшли на лікування. Єдине,  що заспокоювало - це море.

Всі ці спогади не жили б у моїй голові стільки років,  якби не фото. Я часто їх розглядаю  сумуючи за минулим. Про мене можна сказати

 так: ” Людина, що живе минулим”.

Я й досі пам’ятаю той вечір від’їзду на таксі до залізничної станції “Виска” те як прощались з бабусею і вона вручила мені в руки печиво “День і ніч”, але воно було незвичайним, а з лимонною начинкою.  Комусь це може здатися безглуздим проте ці моменти під час ностальгії для мене дійсно важливі. Вони утворювали всю атмосферу поїздки – історію, яку зараз переповідаю вам я.

Холодно. Скипень і настільки темно, що навіть світло ліхтарів губиться у ній. Нарешті після довгих очікувань та купівлі квитків удалині рознісся гудок потяга, а опісля стукіт його колес об рейси.

Я була сонною  коли ми нарешті зайшли у купе вагону. Нам як завжди бортпровідниця вручила підковдри та фірмові алюмінієві чашки. Хоч сонливість намагалася вкласти мене у ліжечко та сон не відразу охопив мене ( та сама людина якій важко заснути у нових місцях). Люди у вагоні теж не спали, бо в коридорі горіло яскраве світло. Чай з батьками не пили,  бо пізно, а батько після нього не спить. Я лежала на нижньому ліжку, а у  вікні красувалися тьмяні краєвиди лісу, колій та проводів.

Прокинулася близько шостої ранку. За словами батьків скоро мали прибути в Одесу.  Ще з сонними очима, нюхом я вловила запах чорного чаю. Ковток,  і тепло розлилося по тілу. Знаєте ті самі запаси їжі у поїздку щоб поснідати або перекусити, так от, батьки снідали яйцями, а я бутербродами.

Було прохолодно. Вітер колихав моє волосся ніби граючись ним. Ми сіли із зупинки, у червоно-білий трамвай. Сидіння були червоні, пластикові. Був невеликий протяг, але з пасажирів ніхто не скаржився. З вікна трамваю  виднілася українська Одеса. Будівлі часів  дев’ятнадцятого століття. Базар – новий ринок. Чарівні дерева чиї гілки ніби вітали у місті. Мені подобалося уявляти як дерева, гілками ніби прощалися зі мною коли їх колихав вітер.

Коли прибули на місце це була база відпочинку оздоровчий комплекс ПАТ “Одескабель”. Невеличка, проте  комфортна зі своєю пляжною зоною та майданчиком. У номері було велике біле ліжко, а на першому поверсі готелю розташовувався ресторан  де ми і поснідали. Через мою алергію на рибу моє замовлення змінили й гадки не маю, що спросоння замовила мабуть салат з крабовими паличками. Мені принесли базу : м’яту картоплю та м’ясну котлету. Поївши ми відпочили і вирушили на Новий ринок за купальником маленькій мені.

Як фанатка вінкс звісно я взяла салатовий купальник з ними та надувний круг пончик для плавання ( бо плавати не вміла, не вмію і досі).

Відпочинок був чудовим, ми катались на катамарані. Вперше тоді я побачила білого коня на якому б я прокаталася якби не страх висоти…Пам’ятаю як закопувала батька у пісок та як же гаряче він пік руки і п’яти.

Як збирали мушлі. Робили піщаний замок. Як намагалися руйнувати хвилі з якимось незнайомим мені хлопчиком. Велетенська хвиля яка накрила нас з батьком. Смак солоної води на язику. Здивування,  що креветки насправді сірі, а не червоні. Перший побачений рак та небезпечна медуза…Перший сонячний опік та спогад про те як мати мазала якимось білим кремом від опіків. Як вперше встановлювали парасольку нічого не тямлячи у її інструкції та як неодноразово її здував вітер пха-ха-ха. Жовті «Жуйчики» з банановим смаком стали найсмачнішими цукерками від яких зводило щелепи.  Як колись повертаючись у потязі таємно перевозили жовтогарячого кота… Його звали Барсиком.