Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Фумеро видав короткий смішок, у якому промайнула злість.

— Слухай, ти, пане Сталеві Яйця! Якби всі дурисвіти скидалися на тебе, моя робота була б суцільним задоволенням. Скажи мені, як ти кличеш себе сьогодні, сучий сину? Ґері Купер[50]? Скажи мені, якого біса ти пхаєш свого величезного носа у притулок Святої Лусії, й я відпущу тебе лише з попередженням. Ну ж бо, говори. Що вас двох сюди принесло?

— Особиста справа. Ми приходили відвідати родича.

— Родича? Тільки не кажи, що твою кляту матір! Послухай, тобі пощастило зустрітися зі мною в гарний день, а то я б забрав тебе до відділку й дав іще один урок розпеченим лютівником. Будь чемним хлопчиком і розкажи своєму старому приятелеві інспектору Фумеро правду. Трохи співпраці — й ти позбавиш мене від необхідності биття цього маленького розумного хлопчика, якого ти вибрав за спонсора.

— Якщо хоч волосина впаде з його голови, присягаюся...

— Ти налякав мене до нестями. Я щойно наклав у штани.

Фермін судомно ковтнув, немов боячись видихнути рештки хоробрості.

— Чи це не ті самі матроські штанці, які твоя шановна мати, славетна кухарка, примусила тебе надіти? Кажуть, вони добре пасували до твоїх сідниць!

Обличчя інспектора Фумеро зблідло, очі втратили будь-який вираз.

— Що ти сказав, сучий сину?!

— Я сказав: здається, ти успадкував смак і шарм пані Івонни Сотосебайос, дами вищого світу...

Фермін не був наділений міцною статурою, і першого ж удару кулаком вистачило, щоб збити його з ніг у калюжу. Він лежав, скорчившись клубком, а Фумеро осипав його градом ударів. У живіт, по нирках, по обличчі... Я дорахував до п’яти й перестав. Двоє поліціянтів, чиї залізні руки тримали мене, запобігливо реготали.

Марно силкуючись вирватися з їхніх лап, я зустрівся очима з одним із них — і впізнав його. Це був той самий чоловік із газетою, якого ми кількома днями раніше бачили в барі на площі Саррія, а потім в автобусі — він тоді ще сміявся з Фермінових жартів.

— Не втручайся, — прошепотів він мені, — я змушений буду зламати тобі руку.

— Послухай, — кричав Фумеро до Ферміна, — якого біса ти збовтуєш лайно минулого?! Дай минулому спокій! Дивися та вчися, хлопче, — озирнувся він на мене, — ти наступний.

Дивлячись, як Фумеро знищує Ферміна своїми копняками, я не міг промовити ані слова. Мені досі боляче згадувати про жахливі удари, що безжально сипалися на мого друга. Усе, що я зробив, — принишк у зручних поліцейських обіймах, тремтячи та мовчки проливаючи малодушні сльози.

Коли Фумеро втомився буцати завмерле тіло, він відгорнув свого плаща, розстебнув штани й помочився на Ферміна. Мій друг не ворушився; він був схожий на купу старого мотлоху в калюжі.

Випустивши щедрий, паруючий каскад, Фумеро застебнув штани. Він важко дихав, обличчя вкривав піт. Один з поліціянтів подав йому носову хустку. Витерши чоло й шию, інспектор підійшов ближче й витріщився на мене.

Я подумав, що настала моя черга й зараз він мене вдарить. Я навіть зрадів: це допомогло б мені подолати пекучий сором.

Але удару не було. Фумеро поплескав мене по щоці — ото й усе.

— Ти не вартий бійки, хлопче. Я не брудню рук об боягузів. Проблема в твоєму приятелі: він завжди опиняється не на тому боці. Наступного разу я дам йому такого прочухана, що він і не оговтається. Тож глядіть мені!

Двоє поліціянтів усміхнулися з явним полегшенням: «виставу» було скінчено. За мить усі троє зникли в темряві.

Я кинувся до Ферміна, який марно намагався підвестися й знайти у брудній калюжі втрачені зуби. З його рота, носа, вух, очей сочилася кров. Побачивши, що я цілий, він спробував був посміхнутися, але то була жахлива посмішка: мені здалося, що він зараз помре.

Я опустився біля нього навколішки й обійняв. Таж він легший за Беа!

— Ферміне, заради Бога, тебе негайно слід доправити до шпиталю.

Він енергійно похитав головою.

— Відвези мене до неї.

— До кого, Ферміне?

— До Бернарди. Якщо я помру, хочу померти в її обіймах.

32

Так я повернувся до помешкання на площі Реаль, до якого колись обіцяв собі більше не вертатися.

Двоє чи троє завсідників таверни Хампаньєта, які стояли у дверях і бачили бійку, допомогли віднести Ферміна до стоянки таксі на вулиці Принцеси. Я попросив офіціанта зателефонувати за номером Барсело й попередити про наш приїзд.

Поїздка в таксі здавалася нескінченною. Фермін утратив свідомість. Я тримав його в обіймах, пригортав до грудей, намагаючись зігріти. Я відчував, як його тепла кров просякає мій одяг, шепотів йому, непритомному, на вухо, що ми вже близько, що з ним усе буде гаразд... Мій голос тремтів. Водій крадькома поглядав на мене в дзеркало.

— Послухайте, мені не потрібні проблеми, чуєте? Якщо він помре, я вас висаджу.

— Стули пельку й дави на газ!

Коли ми дісталися вулиці Фернандо, Ґуставо Барсело та Бернарда вже чекали на нас біля парадних дверей. Разом із ними був лікар Сольдевіла. Побачивши нас у багнюці та крові, Бернарда закричала. Лікар швидко намацав пульс Ферміна й запевнив нас, що він досі живий. Учотирьох ми занесли Ферміна нагору, до Бернардиної кімнати. Медсестра, яка прийшла разом із лікарем, уже підготувала все необхідне. Щойно пацієнта було покладено в ліжко, вона почала його роздягати. Лікар Сольдевіла звелів нам залишити кімнату й не заважати йому. Він зачинив двері перед нашим носом, кинувши коротко:

— Він житиме.

У коридорі невтішно ридала Бернарда. Вона жалілася: вперше у житті зустріла порядного чоловіка, а Господь так немилосердно забирає його в неї!.. Пан Ґуставо Барсело обійняв її й повів на кухню. Там він частував її коньяком, аж доки бідолашна не сп’яніла так, що ледь трималася на ногах. Тоді книгопродавець налив келих і собі й вихилив його одним ковтком.

— Вибачте. Я не знав, куди йти... — почав був я.

— Усе гаразд. Ти добре зробив. Сольдевіла — найкращий хірург-ортопед у Барселоні. — Барсело говорив, не звертаючись ні до кого особисто.

— Дякую, — пробурмотів я.

Барсело зітхнув і капнув мені трохи коньяку у високу склянку. Я відмовився, тож склянка перейшла до