Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Хуліан кивнув головою, тільки зараз розуміючи, як йому бракуватиме друга.

— І не втрачай мрій! — гукав Мікель. — Ніколи не знаєш, коли вони знадобляться!

— Завжди, — прошепотів Хуліан, але рев потяга заглушив його слова.

— Того ж вечора, — говорила Хасінта, — коли її мати спіймала їх у моїй спальні, Пенелопа розповіла мені, що сталося. Наступного дня пані викликала мене й запитала, що мені відомо про Хуліана. Я відповіла, що майже нічого, крім того, що він приємний юнак, друг Хорхе. Пані наказала замкнути Пенелопу в спальні й не випускати. Пан Рікардо був у Мадриді й мав повернутися лише у п’ятницю. Як тільки він приїхав, пані розповіла йому про те, що бачила на власні очі. Я була присутня. Пан Рікардо підстрибнув з фотеля й дав дружині такого ляпаса, що вона впала на підлогу. Потім, волаючи, немов божевільний, він примусив її повторити все те, що вона сказала. Пані була налякана. Ми ніколи не бачили пана Рікардо в такому стані. Ніколи. Він мав такий вигляд, наче в нього вселилися усі дияволи. Клекочучи від гніву, він піднявся до Пенелопи у спальню й за волосся витяг її з ліжка; я намагалася зупинити його, але він відштовхнув мене. Того ж вечора він покликав сімейного лікаря, й той оглянув Пенелопу. Коли лікар закінчив огляд, вони з паном Рікардо довго розмовляли. Пенелопу знов замкнули в кімнаті нагорі, а мені пані наказала зібрати речі.

Мені не дозволили побачити Пенелопи. Я так і не попрощалася з нею. Пан Рікардо погрожував доповісти про мене поліції, якщо я комусь розповім про те, що сталося. Того ж вечора мене викинули геть, після вісімнадцяти років безперервної служби в будинку. Я не мала куди йти, крім пансіону на вулиці Мунтанер.

Два дні по тому до мене навідався Мікель Молінер. Він розповів, що Хуліан поїхав до Парижа. Він хотів дізнатися від мене, чому Пенелопа не прийшла на вокзал, як було домовлено.

Протягом кількох тижнів я приходила до будинку Алдаїв, благаючи, щоб мені дозволили хоч раз побачити мою дівчинку, але мене навіть у ворота не впускали. Тож щодня я влаштовувалася на протилежному боці вулиці, сподіваючись побачити Пенелопу; але я її так і не побачила — вона не виходила з будинку. Натомість пан Алдая викликав поліцію й за допомогою своїх могутніх друзів запроторив мене до психіатричної лікарні в Орті, запевняючи, що я — якась незнайома божевільна, яка завдає клопоту його родині. В Орті я провела два роки, замкнена, немов тварина. Та перше, що я зробила, коли вийшла звідти, — це знов пішла до будинку на проспекті Тібідабо, щоб побачити Пенелопу.

— І вам вдалося її побачити? — спитав Фермін.

— Будинок було зачинено та виставлено на продаж. У ньому ніхто не мешкав. Мені сказали, що сім’я Алдаїв поїхала до Арґентини. Я написала на адресу, яку мені дали, та листи повернулися нерозпечатаними...

— Що сталося з Пенелопою? Вам відомо?

Хасінта заперечливо похитала головою. Здавалося, вона ось-ось знепритомніє.

— Я ніколи її більше не бачила.

Літня жінка застогнала й розплакалася. Фермін обійняв її й почав заколисувати. Під старість Хасінта Коронадо всохла до розмірів маленької дівчинки, й поряд із нею навіть Фермін здавався гігантом.

У моїй голові роїлися запитання, але приятель зробив мені знак, що бесіду закінчено. Уставши, він оглядівся навколо себе в цій брудній холодній халупі, де Хасінта Коронадо проводила свої останні дні.

— Ну ж бо, Даніелю. Ми йдемо. Ти перший.

Виходячи, я на мить озирнувся й побачив, як Фермін став біля літньої жінки навколішки й поцілував її в чоло. Вона беззубо всміхнулася. Я почув його голос:

— Хасінто! Вам подобаються льодяники, чи не так?

На обхідному шляху до виходу ми пройшли повз справжнього пана Кольбато, власника похоронного бюро, та двох його блідих, наче мерці, помічників, які несли дешеву соснову труну, мотузку й щось, що підозріло нагадувало вживаний уже саван. На додачу до безкровної шкіри чоловіки мали виснажені, собачі вищири. Від процесії відгонило зловісним запахом формальдегіду й дешевого одеколону.

Фермін вказав на приміщення, де чекало тіло померлого, й благословив тріо. Люди поважно кивнули головами у відповідь і перехрестилися.

— Хай спочиває з миром, — пробурмотів Фермін, тягнучи мене до виходу.

Черниця, яка тримала гасову лампу, провела нас суворим, засуджуючим поглядом.

Коли ми нарешті опинилися поза стінами будинку, вулиця Монкада — цей безрадісний каньйон з каміння та темряви — здалася нам привабливою алеєю надії. Фермін глибоко, з полегшенням, зітхнув, і я зрозумів: не один я радію, залишивши притулок Св. Лусії позаду. Хасінтина розповідь вплинула на нашу свідомість більшою мірою, ніж ми передбачали.

— Послухай, Даніелю, як щодо крокетів із шинкою та парочки келихів іскристого вина тут, у Хампаньєти? — запропонував Фермін. — Лише задля того, щоб прибрати з рота цей неприємний присмак?

— Щиро кажучи, я не проти.

— Ти сьогодні не домовлявся з дівчиною про зустріч?

— Завтра.

— А, дідько... тебе важко обіграти, га? Ти швидко вчишся...

Ми ще й десяти кроків не зробили в напрямку галасливої таверни, розташованої на тій самій вулиці кількома метрами далі, коли в темряві матеріалізувалися три силуети. Двоє стали за нашими спинами, так близько, що я відчував їхній подих на потилиці. Третій, менший на зріст, але грізніший за перших двох, став на нашому шляху. Це був він. Він був одягнений у свій звичайний плащ і єлейно посміхався.

— Гляньте, хто це в нас тут? Невже це мій старий друг, людина тисячі облич! — вигукнув інспектор Фумеро.

Мені здалося, що я чую, як здригаються від жаху Фермінові кістки. Мій завжди балакучий приятель спромігся лише на глухий стогін. Двоє громил — либонь, агенти кримінальної поліції — схопили нас за барки, ладні вивернути нам руки, якщо ми тільки поворушимось.

— Бачу з твого здивованого вигляду, — глузував Фумеро, — ти вважав, що я давно втратив твій слід. Невже ти думав, що такий шматок лайна, як ти, може виповзти з ринви й видавати себе за порядного громадянина? Я знав, що ти дурний, але аж настільки?.. Крім того, мені сказали, що ти пхаєш свого носа — оцього мерзенного носа — у речі, які тебе зовсім не стосуються. Це поганий знак. Що в тебе за справи з тими жалюгідними черницями? Невже ти з одною з них зустрічаєшся, га?

— Я поважаю сідниці